Поки Альбертина виголошувала свою філіппіку, в мені відбувалося в живому і творчому сні моєї підсвідомости йшли пошуки того, чого вона не доказала в урваному реченні: я заповзявся відгадати його кінець. У такому сні малюються подробиці, які нас хіба що черкнули, приспані руки хапаються за чарівного ключа, якого ми марно шукали досі, і ключ клацає. Зненацька, мов сніг на голову, на мене спало жорстоке, досі сховане в затінку слово: "пиптика". Це слово зринуло не зразу, як це буває, коли після тривалої байдужости до незвершеного спомину, силкуючись нишком спроквола розгорнути його, ви немовби притаковлюєтеся, приклеюєтеся до нього. Ні, опріч мого, звичного способу, згадувати, був, гадаю, ще один паралельний шлях пошуків: брати до уваги не лише Альбертинині слова, а й гнівний її погляд, коли я запропонував їй гроші на влаштування багатого обіду, цей погляд, що ніби промовляв: "Красно дякую! Витрачати гроші на нудні розваги, коли я безкоштовно можу робити те, що мене бавить!" Можливо, саме спомин про погляд і звелів мені змінити методу пошуків того, що лишилося недоказане. Досі мене гіпнотизувало останнє слово "погріти". Погріти що? Чай? Ні. Праску? Ні. Погріти, погріти, погріти. Аж це Альбертинин погляд і те, як пересмикнула вона плечима, коли я запропонував влаштувати обід, упритул наблизили мене до завершальних слів фрази. І раптом мені спало, що вона сказала не "погріти", а "погріти пиптика". Який жах! Ось чого вона воліла б. Подвійна ганьба! Бо навіть послідуща курва, яка згодна на це або ласа до цього, не вживає при мужчині, неспроможному опертися спокусі, такого огидного виразу. Вона відчула б, що це її принижує. Тільки в розмові з жінкою, якщо повійниця не цурається жінок, вона вимовляє це слово, аби перепросити за те, що допіро віддалася мужчині. Альбертина не лукавила, кажучи мені, що їй на сон збирається. Неуважна, імпульсивна, забувши про мою присутність, вона двигнула плечима й озвалася так, ніби говорила з однією із "таких жінок", можливо, з якоюсь із моїх "дівчат-квіток". 1, нагло схаменувшись, червоніючи з сорому, ковтаючи те, що мала сказати, охоплена розпачем, вона прикусила язика. Не можна було гаяти ні секунди, якщо я не хотів, аби вона помітила мою розпуку. Але слідом за спалахом люті до очей мені підступали сльози. Як у Бальбеку, вночі, потому як я дізнався про її приятелювання з мадемуазель Вентейль, мені треба було негайно виправдати свою гризоту, вибрехати щось здатне справити на Альбертину глибоке враження: таким робом я вигадав би кілька днів для ухвали рішення. Тож поки Альбертина скаржилася, що ніколи не чула себе такою ображеною, як тої миті, коли їй сказали про мій вихід із дому і що ладна була б померти, ніж почути про це з Франсуазиних уст, і поки я, буцімто роздратований її смішною вразливістю, лагодився заспокоїти її, що все це, мовляв, пусте, що в моїй виправі для неї не було нічого кривдного, моє паралельне підсвідоме розслідування того, що вона хотіла сказати після слова "погріти", увінчалося успіхом, розпука, в яку мене вкинуло моє відкриття, почала вихлюпуватися назовні, і я, замість боронитися, поквапився узяти провину на себе. "Люба моя Альбертино! – озвавсь я до неї лагідно, зі слізьми в голосі. – Я міг би сказати, що ви не маєте рації, що мій учинок невинний, але я збрехав би; ваша правда, ви схопили суть, бідолашна моя голубко; півроку тому, три місяці тому, коли я ще мав до вас дружні почуття, я ні за що б так не зробив. Мій виїзд – дрібниця і водночас вага його величезна, якщо зважити на великий переворот у моїх почуттях, бо цей учинок – його свідоцтво. І раз ви вгадали цей переворот, попри те що я сподівався приховати його від вас, то мушу сказати вам, сказати з глибокою ніжністю і смутком, ось що: "Люба моя Альбертино! Життя, яким ви тут живете, вам нудне, краще нам розійтися, а що найліпша розлука – найшвидша, то я прохаю вас, аби не розтягувати мою гризоту, попрощатися зі мною цього ж таки вечора і відійти завтра вранці, поки я спатиму, так, щоб нам ніколи вже не бачитися". Вона дивилася на мене, здивована, ще не ймучи віри, а потім почала побиватися: "Тобто, як це завтра? Це ваша тверда постанова?" І тут – попри те що мені було боляче говорити про наш розрив як про справу вирішену, а може, почасти й завдяки моєму болю, – я заходився давати Альбертині найдокладніші поради щодо того, про що їй доведеться поклопотатися, покинувши мій дім. І в своїх указівках я помалу ставав дедалі дріб'язковішим. "Будьте ласкаві, – сказав я з безкраєю журбою, – пришліть мені книжку Берґотта – вона зосталася у вашої тітки. Це не горить, за три дні, за тиждень, коли хочете, але не забудьте – нагадувати мені було б надто прикро. Ми були щасливі; тепер ми відчуваємо, що далі булл б нещасливі". – "Не кажіть, що ми відчуваємо, – урвала Альбертина, – не кажіть "ми", то тільки ви так вважаєте!" – "Чи ви, чи як ви кажете, я, як хочете, – хіба не байдуже? Головне – для цього є підстави. Але вже глупа ніч, ідіть спати... ми постановили розлучитися цього вечора". – "Перепрошую, то ви постановили, а я вас слухаюся, бо не хочу завдавати вам душевного щему". – "Нехай і так, постановив я, але від цього мені не легше. Я не кажу, що рана ятритиметься довго; самі знаєте, пам'ять у мене куца, але п?рші дні я сохнутиму за вами. Ось чому я вважаю, що не треба розтягувати агонію листуванням, краще рубати кінці одним махом. – "Авжеж, ви маєте слушність, – сказала вона зі скрушною міною, яку посилювали ще й зморшки, накладені на її личко зморою і пізньою добою. – Я волію, щоб мені відтинали не палець по пальцю, а зразу всю голову". – "Ой лишенько, мене аж страх бере, що вам доведеться через мене лягати в такі пізні обляги! Ну, та нічого не вдієш – останній вечір! Ще наспитеся на своєму віку". Отак собі приказуючи, що пора прощатися, я заразом намагався відтягти хвилю, коли вона скаже "прощай". "Хочете, аби вас якось розважити в перші дні, я попрохаю Блока послати свою кузину Естер туди, де ви замешкаєте? Він зробить це для мене". – "Не розумію, навіщо ви це говорите (я про це заговорив, щоб вирвати в Альбертини зізнання), мені залежить лише на одній істоті, на вас", – відповіла Альбертина, ніби мазнувши мені медом по губах. Але зараз же завдала мені лютого болю: "Я добре пам'ятаю, як подарувала вашій Естер своє фото, бо вона дуже наполягала, і я знала, що це справить їй утіху. Але щоб я з нею водилася чи мала охоту колись бачити, то це вже даруйте!" А втім, Альбертина була така легковажна, що не втерпіла й додала: "Якщо вона схоче мене бачити,мені клопоти, вона дуже мила, а взагалі мені на цьому не залежить". Отож, коли я згадав їй про карточку Естер, яку надіслав мені Блок (а я ще й отримати її не встиг на момент розмови з Альбертиною), моя подруга подумала, що Блок показував мені її власне фото, яке вона подарувала Естер. Навіть снуючи найгірші свої гадки, я не уявляв собі, щоб могли існувати якісь інтимні взаємини між Альбертиною і Естер. Коли я згадав про світлину, Альбертина не знала, що відповісти. А зараз, помилково думаючи, що мені відомо все, вона вважала за найрозумніше признатися. Я був пригнічений. "А потім, Апьбертинко, благаю вас про одне: ніколи більше не шукайте зі мною побачення. Якщо за рік, за два ми випадково опинимося в одному місті, обходьте мене десятою вулицею". – Вона не відгукнулася на моє прохання. – "Альбертино, серце, не вживайте ніяких заходів, не силкуйтеся зустрітися зі мною в цьому житті. Це було б для мене надто прикро. Бачте, я направду прикипів до вас серцем. Пам'ятаю, потому як я висловив своє бажання зустрітися з особою, про яку ми говорили в Бальбеку, ви гадали, що побачення відбулося. Ба ні, ручаюсь вам, до неї мені байдуже. Ви думали, що я давно намірявся вас покинути і що моя ніжність до вас була комедією". – "Ви збожеволіли, ніколи я так не думала", – озвалася вона смутно. "Ваша правда, не треба було так думати; я щиро вас кохав, може, то була не любов, а велика, велика дружба, куди більша, ніж ви можете собі уявити". – "Але я вірю, вірю! А гадаєте, я вас не кохаю!" – "Мені дуже прикро розлучатися з вами". – "А мені в тисячу разів прикріше", – підхопила Альбертина. Я відчував, що мені несила стримувати сльози, вони як не бризкали з моїх очей. Але то були сльози, викликані не тими муками, які я відчував, коли доводив Жільберті: "Нам краще не бачитися, саме життя розводить нас". Пишучи це Жільберті, я казав собі, що коли б я покохав іншу, то надто велика сила мого почуття, либонь, зменшила б мої шанси збудити в ній почуття до себе, так наче в розпорядженні двох істот був певний необхідний запас кохання, і якщо одна сторона допуститься перевитрати, то це відбудеться коштом іншої сторони, тобто зі тою іншою мені доведеться розлучитися, як я вже розлучився з Жільбертою. Але відтоді становище круто змінилося і то з багатьох причин. Першою причиною, яка, своєю чергою, породила інші, було безвілля, якого бабуся і мати боялися в мене у Комбре і перед яким обидві капітулювали: таку величезну енергію виявляє хворий, щоб змусити шанувати свою неміч! Це безвілля розвивалося в мені все швидше й швидше. Колись, відчувши, що я стаю тягарем для Жільберти, я мав іще достатньо снаги, аби відмовитися від неї, а коли я виявив, що те саме відбувається з Альбертиною, то думав лише про одне: як утримати її силоміць. Коли я писав Жільберті, що ми більше не зустрінемося, то й справді йшов на розлуку з нею, зате з Альбертиною я домагався поєднання, і все, що я їй торочив, була чиста брехня. Коротше, ми обоє намагалися виглядати не такими, як були насправді. Так завше трапляється з істотами, які опиняються віч-на-віч; завше одна не знає, що коїться у душі другої, і не годна збагнути навіть того, що знає. Кожна з них виявляє найменш особисте; чи то тим, що не розгадала сама себе і найважливіше трактує як неважливе, чи то тим, що благенькі й неістотні переваги видаються їй важливішими і похвальнішими. Або ж, не мавши високих прикмет, на яких їм залежить і за брак яких вони можуть наразитися на зневагу, обоє вдають, ніби вони їх і не потребують, і саме до цих прикмет вони ставляться з безмежною погордою, ба навіть із нехіттю. Але в коханні таке непорозуміння сягає свого вершка, бо тут, поминаючи хіба що дитячий вік, ми стараємося, щоб личина, якої ми прибираємо, не так віддзеркалювала нашу ідею, як вела у нашому почутті до здобуття того, чого ми прагнемо, а мої прагнення після повернення додому зводились до того, щоб утримувати Альбертину в тій самій неволі, що й досі, щоб вона у своєму роздратуванні не домагалася більшої волі, щоб відпускати її з дому на один день, але тепер, коли вона поривалася до незалежносте, уже ні, бо це давало б поживу моїм заздрощам. Почавши від певного віку, спонукувані самолюбством і передбачливістю, ми вдаємо, ніби нам не залежить на тих речах, на яких нам залежить найбільше. Але в любові проста обачність, якій, зрештою, далеко до правдивої мудрости, прищеплює нам досить швидко отой дух лукавства. Найсолодшим у коханні, самою його душею, мені в дитинстві здавалася спромога вільно освідчитися коханій про свої почуття, про мою вдячність за її доброту, про бажання завжди жити разом. Але з власного досвіду і з досвіду приятелів я надто добре зрозумів, що освідчення таких почуттів аж ніяк не заразливе. Стара губокрутка в особі барона де Шарлюса, малюючи у своїй уяві якогось гожого молодика, починає вірити в те, що й сама обертається в гожого молодика, і щораз частіше зраджує свою жінкуватість у кумедному вдаванні чоловічости, але цей випадок відбиває закон, який обіймає не лише Шарлюсів, закон, обсягу якого не вичерпує навіть уся любов; самі ми не бачимо нашого тіла, хоча його бачать інші, натомість "ідемо у слід" нашої думки, чогось такого, що випереджає нас, невидиме для інших (іноді воно стає видимим у творі завдяки митцеві, і звідси таке часте розчарування його величальників, коли їм випадає нагода зустрітися з автором, чиє обличчя вельми кепське дзеркало внутрішньої краси). Зауваживши це раз, ми надалі вже "прикушуємо язика"; тим-то по обіді я остерігався дякувати Альбертині за те, що вона повернулася з Трокадеро. А ввечері з остраху, аби вона мене не покинула, я вдав, ніби прагну покинути її сам, і це вдавання було продиктоване не тільки (ми зараз це побачимо) досвідом моїх попередніх захоплень, прикладеним до цього випадку. Я боявся, що Альбертина скаже мені: "Я хотіла б іноді виходити сама, хотіла б відлучитися хоч на цілу добу", та ще й сформулює у зв'язку з цим конкретну вимогу, яку я намагався не з'ясовувати, але яка мене лякала. Ця обава шаснула мені по душі на вечорі у Вердюренів. Але одразу й розвіялася, її звела нанівець згадка про постійні Альбертинині запевнення, як їй добре ведеться в мене. Якщо Альбертина й плекала намір порвати зі мною, то це тільки вгадувалося – в сумних позирках, у знервованості, у словах, які загалом ні про що не свідчили, але, якщо вдумуватися, зраджували в Альбертині присутність затаєних почуттів, здатних надихнути її на створення планів іншого життя без мене. Та й не треба було навіть і вдумуватися; мова пристрасти вгадується одразу, навіть прості люди розуміють її слова, навіяні єдино марнославством, уразою, заздрістю, зрештою, невимовлені, але негайно вловлювані у партнера завдяки інтуїтивній здатності – хистові "найпоширенішому у світі", подібно до "здорового глузду", про який мовив Декарт. Як у Альбертини її намисел не знаходив логічного словесного виразу, так само й передчуття цього намислу, заронившись тамтого вечора, якщо й жевріло в мені, то дуже невиразно. Я жив і далі гіпотезою, беручи за щире золото всі Альбертинині слова. Але, можливо, весь цей час не покидала мене й гіпотеза зовсім протилежна, яку я волів не обдумувати, – річ тим вірогідніша, що інакше мене б не цікавило моє зізнання Альбертині про свою візиту до Вердюренів, і було б незрозуміло, чому мене анітрохи не здивував її гнів. Десь-найпевніш, у мені жило уявлення про Альбертину полярно протилежне тому, яке я створив у голові, а також тому, яке можна було створити на підставі її власних слів; але все-таки уявлення про Альбертину не зовсім вигадану, бо деякі душевні відрухи віддзеркалювалися в ній, як і давніше, наприклад, її невдоволення, що я пішов до Вердюренів. Зрештою, давні мої острахи, побоювання освідчитися Альбертині в коханні, – все це відповідало моїй другій гіпотезі, що пояснювала ще й чимало іншого. І коли приймалася перша гіпотеза, друга робилася від цього ще правдоподібніша, оскільки, виливаючи свої ніжні почуття перед Альбертиною, я викликав у неї тільки роздратування (яке вона, зрештою, тлумачила іншою причиною).