– Я люблю…
– Вона не для тебе!
Він подивився з-під лоба й пройняв мене німим докором.
– Вона для тебе? – видушив ледве чутно.
– Я кажу, вона не варта тебе! Тобі треба не таку. Тобі треба ніжну чайну троянду. Знаєш таку, що в прозорих пелюстках дрижать крапельки росяні. Щоб обійняла твою душу.
Його чоло просвітлішало й заіскрили очи. Я бачив, як в їхній глибині народилася римована краса.
Він зірвав з Андрієвої могилки жовту квітку кульбаби й підніс її росяну корону до уст.
У траві заклопотано прогув кошлатий джміль.
14-го липня.
Саме як порався з трусиком, обгидивши руки його кров’ю, вбіг Юрко, розпатланий та блідий, кинув капелюх у куток і з розпачем зойкнув: – Миколо, я був у проститутки!
Дитина – я надав своєму вигляду якнайбільше байдужості, витер руки подолом халата й узяв свою мушлю:
– Послухай її шумовиння…
Він вколисав свою муку.
– Ти не зробив нічого поганого…
27-го жовтня.
Я довів його до того стану, коли на простороні можу передавати його волі свої бажання, але й сам відчуваю кожне коливання його бентежної душі. Лікувати треба, а я лише роз’ятрюю рани.
Учора приїхала Галка. Така незаймана й чиста. Я умовив її йти співати до театру. Хай вилікує мого хлопчика. Він її полюбить, бо так треба!
29-го жовтня.
Другого ж дня після "Іванової Ночі", після літнього знайомства під таємним освітленням далекої пожежі, зайшов до мене чулий, мов натягнена струна. Зачервонівся й сказав: "Я хочу тобі вірша прочитати".
Прочитав і залишив на столі зібганий папірець:
Троянди, троянди чайні…
На листочках роси,
А на серці зрання
Скам’яніли сльози…
Ніч в очах сховали
Шовкові вії,
А під кущем вмирали
Змії…
Буйно розцвітали
Троянди чайні.
В сутінках страждали
Незнані…
4-го листопада.
Гаюн став на перешкоді. Щодня в Просвіті відбуваються їхні герці. Чи відчуває вона ролю "прекрасної дами"?
Стрів Модеста й радився з ним, як би влаштувати Юркові спочинок. Його неврастенію я довів до краю. Він за малим не божевільний.
А тут іще Чапська до лікарні лягає. Ну що, як він довідається?
Модест обіцяв його послати в якійсь справі на село. Може, ця скотина допоможе".
Узяв перо і, вмокнувши в чорнило, дописав:
"27-го листопада.
Юрко виїхав. Наче камінь звалився з рамен. Полонених шумів не визволиш з кам’яних рамок. Хіба розбивши на скалки саму мушлю!"
V
Перед своїм лицем
Коли Юра, стомлений запорошений, підходив мовчазною вулицею до Блискучанської школи, що своїм зеленим дахом випиналася, мов непрошена зайда, серед убогих стріх селянських хат, – вечірні морозяні сутінки вже обгортали змертвілі простори.
На його стукіт відчинила двері розхристана дівчина зі збентеженими очима.
– Кого вам треба?
– Мені треба Модеста Сапуна.
– Такого тут немає…
– Та що ти, Надю, – перебив десь із темряви низький жіночий голос. – Заходьте, товаришу, заходьте! Ви з міста? Сапуна ще нема, але він має тут бути.
Юра увійшов. Незрима рука протягла його довгими рядами порожніх класів, де з темряви, мов таємні потвори, виглядали шкільні таблиці та світляними плямами позначилися мапи. Зрештою, потрапили до освітленої хатинки.
Юра сів біля столу й оглянув оселю. Над чистеньким ліжком висів, прикрашений простеньким рушником, портрет Шевченка, над дверима з виразом ката на обличчі – гетьмана Дорошенка. На столі лежала розгорнута мапа та кільки купок книжок. Відразу чомусь спала на очи Олесева "З журбою радість".
Ідучи на всякі несподіванки та вирішивши не дивуватись нічому, Юрі лишалося тільки спостерігати, й тому він не турбував зайвими питаннями своїх несподіваних хазяйок.
Дівчина зі збентеженими очима, що перша стріла його, прихилилась до холодної грубки й пильно розглядала гостя, ніби хочучи в виразах його обличчя віднайти відповідь на найпекучіші питання, що, здавалося, роз’ятрювали її тривожну душу. Та ж, що низьким голосом запросила до хати, мала мужню поставу, і русява довга коса так недоречно бовталась між її кремезних рамен, мовби рибальська вудка в руках Зевса. Вона широкими кроками кільки разів виміряла маленьку хатину, далі спинилась проти Юрка й пробубоніла:
– Може, товариш хоче чаю? Надю, настав самоварчика, поки батько прийде!
Юра хотів запротестувати, жаліючи тендітну Надю, але тон цієї амазонки був настільки рішучий, що він не наважився перечити.
Мовчки гортав "Журбу та радість". Амазонка зосереджено міряла куцу просторінь, заповнюючи своїм мускулястим тілом усі її закутки.
Коли Юра втягав гарячий струмінь морквяного чаю, десь по порожніх кімнатах пролунали гучні кроки. Нараз двері широко розкрилися й на порозі став бравий юнак, завинений у широку кирею. Він зміряв орлиним поглядом усіх присутніх і, немов команду віддаючи, кинув:
– Слава Вкраїні!
– До віку, – луною відізвалися дівчата.
– Ви від Сапуна? – звернувся до Гілецького.
– Так.
Потис руку.
– Приємно! Отаман Перепелиця.
Він одразу приступив до діла:
– Ви, друже, як я бачу, людина інтелігентна. Це дуже добре. Нам бракує таких людей. Сили в нас хоч одбавляй, а от розуму не вистачає. На вас ми покладаємо великі надії!
Гілецький мовчав. Думки плутались з об’єкта на об’єкт, мов сонячні зайчики з-під рук дівчинки, що грається свічадом.
Перепелиця перейшов до ширших тем. Він намагався Юркові викласти цілу лекцію з міжнародного становища безталанної України та її внутрішнього стану, а коли він дійшов висновків про ганебну недоцільність існування жидівської влади, Юра несподівано перебив:
– До чого ви це говорите?
Амазонка розсипалась басистим реготом.
– До того, – провадив далі після короткої мовчанки Перепелиця, – щоб ви були свідомі тієї великої ролі, тих великих обов’язків, що на вас хочуть покласти козаки.
– Скажіть, будь ласка, а до чого тут Микола Степанович?
– Який Микола Степанович?
– Рутний!
– Я такого не знаю.
– Хіба не він мене прислав сюди?
– Ви ж допіру казали, що вас прислав Сапун?..
– Так, але ж…
– Але ж для чого ми губимо час на зайві балачки? Кажу вам – ніякого Рутного я не чув, – почав дратуватися отаман.
– Тоді чого вам треба від мене?
– Лише служіння нашій спільній справі.
– А звідки ви знаєте, що в мене є щось спільне з вами? – не витримав Гілецький.
– Надько, – спокійно промовив Перепелиця, – поклич хлопців.