ПОЛКОВНИК ШАБЕР
Графині Іді де Бокарме, вродженій дю Шателе
– Гляньте-но! Знову ця Стара Шинеля тут!
Це вигукнув юний писарчук – із тих, кого називають хлопцями на побігеньках. Він стояв біля вікна й зі смаком наминав кусень хліба; відщипнувши трохи м’якушки, він зліпив із неї кульку й, зареготавши, кинув у відчинену кватирку. Пущена вправною рукою, кулька вдарилась об капелюх незнайомого, який саме переходив подвір’я будинку на вулиці Вів’єн, де мешкав стряпчий, метр Дервіль, і злетіла майже до верхньої рами.
– Сімонене, припиніть свої витівки, а то я вижену вас за двері. Хоч би який убогий був наш клієнт, він усе ж таки людина! – озвався старший писар, підвівши голову від рахунку судових витрат, що його складав.
– Хлопець на побігеньках, одним із яких був Сімонен, – це звичайно підліток тринадцяти-чотирнадцяти років. У всіх конторах він перебуває під орудою старшого писаря, – той загадує йому бігати з повістками по судових виконавцях, із супліками в суд, а також виконує особисті доручення свого принципала і носить його любовні записочки. За своїми повадками – це звичайний собі паризький хлопчак, якому доля визначила стати перодряпом. Цей пуцьвірінок не знає ні жалю, ні впину, ні послуху він – складач куплетів, смішко, пронира, ледащо. І все ж таки чи не кожен такий писарчук ділиться своїм місячним заробітком – тридцятьма-сорока франками – зі старенькою матір’ю, яка мешкає десь на шостому поверсі.
– Якщо він людина, то чого ж ви прозвали його Старою Шинелею? – спитав Сімонен тоном школяра, який спіймав учителя на похибці.
І він знов узявся за свій хліб із сиром, прихилившись плечем до віконної лутки; він відпочивав стоячи, як поштові коні – зігнувши одну ногу і впершись нею в носак другої.
– Яку б то штуку втнути нам із цим опудалом? – стиха мовив Годешаль, третій писар, урвавши на середині низку доказів у супліці, яку диктував четвертому писареві, тимчасом як двоє новачків-провінціалів тут же робили копії.
Потім він знову заходився творити:
"…але з шляхетної й мудрої ласки його величності Людовіка Вісімнадцятого (останнє слово повністю, ви чуєте, Дероше, вчений краснописцю?), коли він узяв до своїх рук королівське берло і осягнув (ану, що він там осягнув, цей гладкий блазень?) високу місію, якою наділило його божественне провидіння (знак оклику і шість крапок – судові святенники не будуть заперечувати!), першою його турботою було, – що видно з дати нижчезгаданого ордонансу, – зцілення ран, завданих страхітливими й сумними злигоднями нашого революційного часу, – повернення вірним і численним слугам своїм ("численним" – ці лестощі, певно, будуть до вподоби судові!) у їхнє володіння всього непроданого майна – і того, що було в суспільному користуванні, і того, що перейшло в звичайне чи в надзвичайне володіння скарбниці, і того, нарешті, що було в дарчому володінні суспільних установ, – бо ми маємо всі підстави твердити, що саме такий зміст і дух уславленого й справедливого ордонансу, виданого в…". Стривайте-но, – мовив Годешаль до трьох писарів, – ця клятуща фраза розповзлась у мене на цілу сторінку. Ось що, – докинув він, провівши язиком по обрізу зошита, щоб розклеїти аркуші грубого гербового паперу, – коли вам хочеться розіграти його, скажіть, що наш патрон приймає клієнтів тільки з другої й до третьої ранку; побачимо, чи приплуганиться сюди ця стара шельма посеред глупої ночі!
І Годешаль повернувся до незакінченої фрази:
"…виданого в…". Написали?
– Написали! – відгукнулись усі троє писарчуків.
Все це – диктування, базікання, змова – відбувалося водночас.
"…виданого в…". Дядечку Букар, яким же числом датований цей ордонанс? Слід поставити всі крапки над "і", хай вам чорт! Сторінок, либонь, побільшає!
– Хай вам чорт! – повторив один із переписувачів, перш ніж старший писар Букар устиг відповісти.
– Як? Ви написали "хай вам чорт"? – вигукнув Годешаль, глипнувши на новачка суворим і водночас зневажливим поглядом.
– Авжеж, – відповів Дерош, четвертий писар, глянувши на копію сусіда. – Він написав: "Треба поставити всі крапки над "і", хай вам чоррт!" Чорт – із двома "р".
Всі зареготали.
– То ви, пане Гюре, вважаєте, що "хай вам чорт!" – термін юридичний? У вас у Мортані всі такі мудрі? – зневажливо кинув Сімонен.
– Виправте це, як належить, – сказав старший писар. – Якщо член суду, котрий накладає податок на акти, помітить ці штуки, то, далебі, подумає, що ми глузуємо з його шкрябанини! Через вас патрон може вскочити в халепу. Отож, пане Гюре, не робіть більше таких дурниць! Коли нормандець складає супліку, він повинен крутити мозком! Без цього наша робота – не робота.
"…виданого в… в…"? – перепитав Годешаль, – Букаре, та скажіть же, зрештою, коли!
– У червні тисяча вісімсот чотирнадцятого року, – відповів старший писар, не підводячи голови від паперів.
У двері постукали, і диктування багатослівної супліки припинилося. Всі п’ятеро писарів, широко всміхаючись і глузливо блискаючи очима, попідводили закустрані голови, обернулися до дверей і проспівали, мов ті півчі:
– Увійдіть!
Тільки Букар і далі сидів, схилений над стосом паперів, що їх називають на судовому жаргоні "хмизом", і строчив нескінченні рахунки судових витрат.
– Контору, простору кімнату із старосвітською грубкою, які завжди прикрашають ці кубла сутяжництва, навскоси перетинали труби, що сходилися біля забитого дошками каміна; на його мармуровій поличці лежали скибки хліба, трикутні сирки брі, свинячі котлети, стояли пляшки, склянки, чашка з шоколадом, який пив старший писар. Запах їжі змішувався із чадом натопленої грубки і з специфічним духом адвокатських контор та залежалих паперів так міцно, що навіть сморід лисячої нори був би нечутний. На підлозі розплилися брудні калюжки розталого снігу, що його понаносили писарі. Біля дверей стояло бюрко з опуклою кришкою, що піднімалася й опускалася, – за ним сидів старший писар. До бюрка присунуто невеличкого столика – для помічника. Помічника не було – він виступав у цей час у суді. Була восьма чи дев’ята година ранку. Кімнату прикрашали тільки величезні жовті афіші, які сповіщали про накладення арешту на нерухоме майно, про аукціони при розпродажу спадщини, остаточні й попередні рішення суду, – слава юридичних контор! За спиною в старшого писаря стояла велика, на всю стіну, шафа; полиці її аж угиналися під стосами паперів, з яких стриміли кінчики сотні ярличків та червоних шворок – неодмінна прикмета судових документів. На нижніх полицях лежали пожовклі від часу теки, обклеєні по корінцях синім папером, на яких можна було прочитати прізвища поважних клієнтів, чиї вигідні справи облагоджувались у конторі. Крізь брудні шибки ледь просотувалося денне світло. А втім, навряд чи знайдеться в Парижі контора, де в лютому близько десятої ранку можна було б писати, не засвічуючи лампи. Адже про такі місця мало дбають, і це зрозуміло. Сюди приходить сила-силенна людей, але ніхто не затримується – банальне не привертає нічиєї уваги; ні сам повірений, ні писарі, ні позивачі не турбуються про затишок у приміщенні, яке для одних править за класну кімнату, для інших – за прохідний двір, а для власника – за лабораторію. Кожен повірений передає своєму наступникові засмальцьовані меблі із побожною, сказати б, педантичністю, тож у деяких конторах ще й досі є скриньки для паперів і спеціальні мішки зі шворками, що їх бачили ще прокурори "Шле" – так скорочено називають "Шатле", яке за старого режиму означало суд першої інстанції. Ця темна, брудна, запилюжена контора викликала у відвідувачів огиду і була одним з найбридкіших, наймерзенніших місць у Парижі. А якби ще там не існувало холодних і вогких ризниць, де молитви зважуються й продаються, мов бакалійний крам, та яток тандит ників, де розвішане біля дверей лахміття вбиває всі життєві ілюзії, показуючи, чим закінчуються всі наші свята, – якби не існувало в Парижі цих двох клоак, то контора стряпчого була б найстрахітливішим втіленням усіх крамниць суспільного торгу, разом узятих, таким, як картярні, трибунали, лотереї, кишла розпусти. Чому? Може, тому, що драми людської душі, які розігруються в таких місцях, роблять людину байдужою до обстави; цим можна пояснити також прості звичаї великих мислителів та великих шанолюбців.