– Не ваб його, молодого, буйним життям і чорноокими гуцулками,— з докором звернувся до ватага Грига.— Народ наш стогне в неволі, скрізь кривда і неправда, і нікому з ними боротися. А розумний піп і в смутку потішить, і в біді допоможе.
Ватаг хотів щось відповісти, але його випередив комарнівський сотник Яремко Попович.
– Хай привчається до військового ремесла,— порадив палко.— Ляхи не вічні. Шляхта п’яна, збабіла, одвикла од (військової оправи, і ціла Польща тримається зараз на найманцях. Посполитого люду – як жолудів на дубі. Але без розумної голови не здобудемо над панами перемоги.
– Аби ж то другого Сагайдачного послав нам господь, то всі ляхи присмирніли б,— загомоніли гості – То була наша, підгірська кров, хоч і шляхетська.
– Розумний був гетьман. Тільки зле вчинив, що допоміг ляхам під Хотином,— з докором похитав головою Грига.
– Дуже зле вчинив,— підхопили за Григою гості.— Якби гетьман не врятував панів, то турки та татари знищили б їх дощенту і навіть поганого плоду од панського роду не залишилось би.
– Султан теж не йшов на Україну з хлібом-сіллю,— заступився за гетьманом Височан.
– Орда, Гнате, як повінь,-нагадав ватажкові сапогівський сотник Хаячок.— Нахлине, напакостить і спливе. А лях – як болячка. Мучить, поки не замучить, І ненаситний, як вовк. З мертвого шкуру здер би.
– Дерихлопські![15] —кинув їдко Яремко Попович.— Народ на них працює, найманці за них воюють, гайдуки та челядь їм служать, а вони тільки п’ють, гуляють, у карти грають і в розпусті живуть.
– Для нас це на користь,— озвався Семен, який досі мовчав.
Гості, не розуміючи, на що він натякає, здивовано переглянулись.
– Не второпаю твоїх слів,— покрутив головою Юра.
– Сказав комарнівський сотник, що на панів працюють, за них воюють, а вони од розкоші та розпусти бабіють,— нагадав слова Яремка Поповича Семен.— Розкіш і розпуста згубила колись Рим і Візантію. Були колись такі держави удесятеро могутніші й багатші од нашої Речі Посполитої,— пояснив гостям.— Розкіш та розпуста привела їх до занепаду. Ляхи вже не ті вояки, якими були раніш. Шляхта одвикла од шаблі й мушкета, ховається за спинами найманців та гайдуків, катує безборонних, а опісля чваниться своїм геройством. Але власними силами польські пани давно вже не вигравали жодної битви, не здобули жодної вікторії. Ціла Річ Посполита не може впоратись із Запорізькою Січчю. Якби не реєстрові та найманці, то козаки давно прогнали б усіх поляків за Віслу. Але той час уже не за горами, бо кожний день копає панам могилу.
Слова Семена були такі запальні й переконливі, що гості слухали їх затамувавши подих, і руки мимохіть тягнулися до шабель, до пістолів, до сокирчин.
– Красне та й гостре твоє слово, як наші сокири,— похвалив Семена Юра.— Звеселило мою душу, мов солодкий трунок. Як настане той час, то наших сокир також не забракне,— пообіцяв урочисто.
– А нагостріть їх добре, панове легіні,— порадив гаряче Грига.— Великого треба грому, щоб спопелив усю погань, що розплодилась на нашій землі. Збиткуються над нами і чужі зайди, й свої супостати.
– Перевертні для нас, отче,— не свої,— гнівно озвався Височан.— Вони лютіші од найлютішого ворога. Продали і свій народ, і свою віру, і честь та совість.
– Кожний торгує чим може,— кинув глузливо сотник Хаячок.— Швець шкірою, а наші пани вірою. Нині вони православні, завтра католики, а післязавтра за золоті цехіни поклоняться і аллаху.
– Кажуть, що в перевертня Ярему Вишневецького сатана вселився,— озвався хтось з гостей і перехрестився.
– Сам Вельзевул,— потакнув серйозно Грига.— Окаянний цілу Україну в крові утопити хоче. Церкви, у яких замолоду молився, закриває, попів, які навчали його в дитинстві, четвертує і власною рукою очі їм виколює, скрізь у своїх маєтках ксьондзів та єзуїтів насаджує.
– А Костянтина Острозького внук, Януш? – нагадав Семен.
– А князі Чарторийські, Корецькі, Збаразькі, Заславські…
– А можні панове Лагоди, Шумлянські…
Гості з ненавистю називали прізвища перекінчиків, розповідали про їх злочини та знущання над українським народом, кров якого текла в їхніх жилах.
– Не забувайте про пнівського Куропатву,— нагадав Юра.— То собака з Яреминої псарні. Як ватаг Гриць Кардаш зі своїми опришками здобув і спалив Пнівський замок[16], а старого Куропатву зарубав, то всі гадали, що тепер людям легше стане. Але не так сталося, як гадалося. Син у батька вдався, бо вовк плодить вовка. За три роки молодий Куропатва відбудував замок, і зараз другого такого на цілому Підгір’ї немає. У неділі та свята не давав спочинку своїм кріпакам. Там кожний камінь омитий людською кров’ю і сльозами.
– Вбити нелюда! – вигукнув з ненавистю Семен.— Легко сказати,— похитав головою Юра.— На ловах і в дорозі його понад сотня гайдуків і рукодайних стереже. А здобути вдруге пнівський замок уже не вдасться. Його тепер день і ніч охороняє залога. Жодному кріпакові не довіряє Куропатва. Але знай, що ми вже двічі таки підстерегли його. Тільки бог наші кулі одвертає від нього.
– Якусь іншу кару готує йому господь,— висловив здогад Грига.— Може, таку, що всі перекінчики і недолюдки здригнуться. Сказано єсть, що всякому діянію призначений його час; час жити і вмирати, воювати і миритися, любити і ненавидіти, веселитися і сумувати. Він прийде і на Ярему, і на Куропатву, і на всіх катюг. А сповістять про нього знаки, що появляться на землі і на небі. Хто матиме очі, той побачить, хто матиме вуха, той почує.
Піднявши догори руки, з натхненним обличчям і розвіяним волоссям, задивлений кудись у небо, Грига нагадував якогось старовинного поганського віщуна.
– Я, ваш душпастир, візьму тоді до рук не хрест, а шаблю, і не благословлятиму, а вбиватиму. Але гріха за це мені не буде, і вам їх бог одпустить.
Слова Григи справили на всіх глибоке враження. Забувши про їжу та напої, гості збуджено позирали на небо, чи не появились знаки, про які згадував Грига, чи не настала пора братися до зброї.
– Якби серед нас була єдність, то ми давно здобули б собі волю,— порушив мовчанку, що настала після Григи, Семен.— А то так: як тільки устає на бій Київська земля, то дрімає Галицька, як піднімається Поділля, то мовчить Підгір’я. Тоді до нас прийде воля та доля, як підніметься на бій уся Україна, як степ з’єднається з горами, а Дніпро з Черемошем, як на голос козацьких литавр озвуться в Чорногорі трембіти. І хто сидітиме в запічку, коли інші проливатимуть свою кров, того треба карати як ворога.