У кімнаті настала прикра, гнітюча мовчанка.
– Що, вашмосць, задумує з нами зробити? – нарешті порушив її несміливо Закревський.
– Відпусти нас, вашмосць, у замок,— озвалася тихо Зося, складаючи, як до молитви, руки.— Там і мама, і молодші сестри, а може, й Базилі, од якого ми давно вже не маємо вістки.
Семен стрепенувся, одвернувся од дівчини, задивився у вікно. Закревський і Зося ждуть вістки од Базилія і не знають про те, що ніколи її не діждуться. Але навіщо зараз розповідати про це Закревському та Зосі?…
– Якби пан Семен не нагнівався, то я йому щось порадила б,— не здогадуючись, над чим замислився полковник, несміливо озвалася дівчина.
– Мудра рада цінніша од золота,— знову відвернувся од вікна Семен.
Зося якось збентежено позирнула на полковника і, ніби вагаючись, чи сказати, що має на думці, мовчала.
– Пан Семен чекає,— нагадав дочці Закревський.
Він, мабуть, знав, що саме Зося збирається порадити
полковникові, і давав їй ледь помітні знаки.
Полковник не кваплячись набивав у люльку пахучий тютюн. Він припускав, що Закревські придумали якусь хитрість.
– Хай пан Семен покине цих хлопів і йде з нами у замок,— не дивлячись на полковника, тихо запропонувала Зося.
Її пропозиція була такою несподіваною, зухвалою і одночасно наївною, що Семен не знав, чи сердитись, чи сміятись.
– Без вацьпана вони залишаться, як без голови,— маючи на думці повстанців, озвався й собі Закревський.
– Пан Куропатва, воєвода і навіть король зуміють оцінити і нагородити пана Семена за такий вчинок,— гаряче запевнила Лолковника дівчина.
– Чи панна Зося також зуміла б належно оцінити та нагородити мене за такий вчинок? – насмішкувато запитав Семен.
Але дівчина не відчула іронії в його словах, і на її обличчі відбилося збентеження. Вона, мабуть, не сподівалася такого питання і, не знаючи, що відповісти, розгублено позирнула на батька.
Якої, власне, нагороди сподівався од неї Семен, який проміняв її на просту дівку-кріпачку? Таких зневаг не забувають і за них не нагороджують. Але для чого він ставить такі запитання? Невже ж Оксана вже для нього байдужа, і зараз відповідь Зосі Закревської вирішить долю пана Куропатви, зібраної на замку шляхти, цілого Підгір’я?
Дівчина, хвилюючись, притиснула до грудей руки. То був би її тріумф над цим запеклим ворогом ойчизни. І її помста…
– Пан Семен може не сумніватися…— поглянула ніжно, значуще на полковника і зашарілась.
– Панна Зося до мене дуже ласкава, і за добро я заплачу добром,— звернувся до дівчини Семен.— Зрадника між Височанами ще не було, і я ним не стану. Відпущувацьпанну на замок, але під умовою, що Оксана ще нині прибуде сюди.
Зося здригнулася, як від удару, і вродливе дівоче обличчя перекосилося злобою.
– Ха-ха! – зареготала злобно.— А я думала…— замовкла, ніби злякавшись, що своїми словами накличе на себе біду.— Ми з татком готові йти хоч зараз,— рвучко підвелася з лави.
– Пан Закревський залишиться у нас аж до прибуття Оксани,— холодно вимовив полковник.
– Я без татка не піду! —обманута у своїх надіях, верескнула люто Зося і розплакалася.
– Воля вацьпанни,— знизав плечима Семен, не переймаючись її сльозами.
– Відпусти нас, вашмосць, обох, а я даю шляхетське слово, що Оксана повернеться сьогодні ж,— озвався Закревський.
Він стільки разів ламав це слово, що зараз і сам не вірив у нього.
– Краще мовчав би вацьпан,— з погордою поглянув на шляхтича Семен.
– Якщо вацьпан не вірить таткові, то, може, повірить мені?-глянула на полковника заплаканими очима Зося.— Татко негайно повернув би панові Семенові ту Оксану… Але залишитись без нього ось тут з вацьпаном я не можу. Що люди думали б і сказали б? Осоромили б безвинно на ціле життя! – вигукнула з удаваним обуренням.— Пан Семен вже й так насміявся наді мною,— знов голосно розридалась.
Помітивши збентеження полковника, вона тут же, скориставшись ним, простягнула благально до нього руки.
У її благанні, в заплаканих очах, в засмученому обличчі було стільки щирості, що вона на мить обманула навіть Семена.
Але вагання тривало недовго.
– Не проси, вацьпанно, бо твій батько залишиться, поки не повернеться Оксана,— озвався гостро.— Але якщо вацьпанна додержить слова і Оксана повернеться, то я постараюсь зберегти йому життя. Інакше – загине.
Закревський пополотнів, нервово завертівся на лаві, позирнув розгублено на дочку.
– Моє шляхетське…
– Годі!-встав з лави Семен.— Не влаштовує це вацьпанну – я просити не буду. Залишайтесь обоє і чекайте кари, а Пнів ми здобудемо не нині, то завтра.
– Стривай, вашмосць! – глухо застогнав Закревський і з розпукою схопився за голову.— Я залишусь, щоб рятувати свою дитину.
– Дотримаєтесь нашої умови – і я свого слова не зламаю,— пообіцяв поміщикові Семен, зважаючи на його батьківську любов.
Зося, кинувшись батькові на груди, голосно розридалася.
Вона розуміла, що її хитрощі не вдалися, і далі наполягати, щоб Семен відпустив їх обох, було б недоцільно.
Довго тривало прощання батька з дочкою, і Семен терпляче ждав, коли воно закінчиться.
– Підемо! —одірвавшись врешті од батька, кинула твердо дівчина.
Не оглядаючись, ніби лякаючись, що твердість може покинути її, вона вибігла з кімнати.
Відпровадивши Зосю до ровів, полковник замахав куснем білого полотна.
– Пам’ятайте, вацьпанно, що чекатиму до перших зірниць,— холодно попередив дівчину, знаючи, що вона зрозуміла його натяк та погрозу і, не цікавлячись, що буде діятись далі, повернувся та попрямував до табору.
На мурах помітили сигнал, і з замка висипався гурт озброєних людей. Зупинившись біля ровів, вони кілька хвилин розмовляли з Зосею і, ніби не знаючи, що діяти, стали про щось радитись. Врешті, один з них, щось гукнувши, швидко подався у замок.
Він повернувся за якої півгодини у товаристві кількох військових.
Заскрипіли коловороти, і один з підйомних містків, яких було кілька на тому боці, піднявшись угору, ліг понад ровом.
Зося швидко перебігла місток, і коловороти знов підняли та спустили його за ровами.
Семен, старшини та повстанці бачили, як дівчина, мабуть щось розповідаючи, показувала раз у раз рукою на повстанчий табір і ніби комусь погрожувала.