Блискуча перемога над старостинцями сповнювала всіх вірою у власні сили, але рана ватажка бентежила старих височанців, затьмарювала їх радість.
У кожного виникали тривожні питання, хто тепер замінить Гната, хто очолить повстання, покерує народом. Це повинна була вирішити нарада старшин.
Не в пору поранило ватажка…
Сон і цілющі гірські трави підкріпили Височана. Ватажок почував себе краще і велів, щоб нарада відбувалася при ньому. Крім сотників на неї запрошено ще й старих досвідчених десятників,
Хтось, було, став жаліти ватажка, але той різко обірвав його.
– Ти не піп і панахиди по мені не прав, бо я ще, як бачиш, живий,— нагримав на побратима і велів подати собі люльку.
Старшини радісно загомоніли, але й далі залишались якимись розгубленими. Обрання нового ватажка та ще й у присутності Гната, якого всі вони так любили і шанували, було для них невимовно прикрим і важким обов’язком. Ніхто не бажав першим порушити це питання, і розмови велися про інше.
Гнат мовчки прислухався до слів побратимів, і враз його обличчя нервово засмикалось.
– Так можна гомоніти до ранку! – гримнув на побратимів.— Але ми не зібралися на гутірку. Обирайте ватажка і визволяйте од панів та ляхів Підгір’я. Не чекайте, поки прийде з козаками гетьман і принесе вам готову волю. Здобувайте її самі. А погомонимо, ще й вип’ємо, як наша земля під одною гетьманською булавою з’єднається з усіма українськими землями, а наш народ злучиться з усім українським народом.
– Може, пне Гнате, ти вже когось намітив? – підбадьорений словами пораненого, обережно запитав сотник Хаячок.— Ми на твоє слово покладаємося і послухаємо його так, як слухали досі.
Ватажок насторожено повів очима по побратимах, ніби шукав когось серед них.
– Не намітив нікого, бо жодному з вас нічого не бракує у розумі чи відвазі,— заперечив здогадки сотника.— Але як хочете послухати мого слова, то я даю його за сапогівського сотника Василя Хаячка.
Обличчя сотника аж застигло.
– Жартуй, пане Гнате, на здоров’я! – отямившись, схопився з лави.— Керувати повстанням, давати лад тисячам людей, складати плани баталій – це не моєї голови діло.
– Не прибіднюйся! – суворо позирнув на сотника ватажок.— Досі ти ніколи не скаржився на свою голову.
– Бо ніколи такий клопіт не звалювався на неї,— посміливішав Хаячок.
– Тут, пане Гнате, й справді неабияка голова потрібна,— прийшов на виручку Хаячку сотник Яремко-Попович.
– Хмельницький також, кажуть, вельми вчений муж,— додав і від себе хтось з десятників.— Тому й панів б’є, що розумніший од них.
– Для такої справи куди важливіша розумна голова, ніж міцна рука. Завтра рук у нас тисячі буде.
– А де я вам знайду таку голову? – нахмурився ватажок.— До панів піду просити чи що?
– Та й навіщо, пане Гнате, просити, як вона є серед нас? – озвався весело Хаячок.
– А чия ж вона, панове побратими? – здивувався ватажок, позираючи на старшин.
– Ніби, пане Гнате, не знаєш? – примружив лукаво очі Хаячок.— Твого сина, Семена.
Сапогівський сотник, мабуть, висловив думку всіх старшин, бо вони, схоплюючись з лав, схвально загомоніли.
– Отож – приймай, Семене, ватажкування,— запропонував новий вікторівський сотник Копистка.
– В добрий час!-побажали однодушно старшини.
Але батько й син мовчали.
Гната турбувало, що син хоч і вчений, але ще мало досвідчений, військових справах. А розум без досвіду – мов мушкет без пороху. Як не прицілюйся, не вистрілить. Один помилковий крок може занапастити велику справу, на яку підгірський народ чекав сотні років.
Не одзивався й Семен. Несподіване рішення старшин заскочило його зненацька. В першу мить він хотів було подякувати за честь та довір’я і відмовитись від ватажкування. Адже старшини, які обрали його своїм ватажком, були досвідчені воїни, славні на ціле Підгір’я. Взяти б сотника Хаячка чи Яремна, чи навіть Копистку. Народ їх знав, любив і шанував. Він, Семен, міг би повчитися у них і військової справи, і набратися під їх рукою досвіду.
"За батькові заслуги обрали вони мене своїм ватажком",— майнула тривожна думка, і на душі стало гірко. Такого не повинно бути! Він мусить домогтися того, щоб люди шанували Семена Височана за його власні, а не за батькові подвиги.
Очі новообраного ватажка спалахнули завзяттям. Ні, він не відмовиться від ватажкування. Прийме його і докаже своїми ділами, що заслуговував такої пошани та довір’я. Для рідної землі і рідного народу не шкодуватиме ні труду, ні крові, ні життя. І того вимагатиме від кожного сотника, десятника, побратима. Бог і люди допоможуть…
– Як така ваша воля, то я проти неї не піду,— піднявшись з лави, поклонився старшинам.— Буду вашим ватажком, тільки знайте, що не солом’яним. Війна йтиме не на життя, а на смерть, перемогу ж здобувають не тільки шаблею та мушкетом, а й ладом і послухом. Я слухатиму вашого розумного слова, але хто з вас провиниться, того спитаю суворо і справедливо, як велить військовий час та закон.
– У доброго ватажка має бути мудра голова і тверда рука,— зрадів згодою Семена Хаячок.
– Ми тебе обрали, ми й слухатимемо,— гаряче запевнили старшини, встаючи з лав.
Гнат, для якого згода Семена була несподіванкою, заплющивши очі, замислився.
Видно, бог так хоче, щоб син замінив батька. Він, Гнат, також не народився ватажком. Але в нього були мудрі побратими-дорадники, які у важкі хвилини підтримували його і шаблею, і радою. Вони будуть і в Семена. Сотник Хаячок, Яремко, Копистка, десятники, рядові побратими…
– На військовий лад у нашого ватажка має бути і військовий чин,— озвався хтось із старшин.— Адже ж у нас швидко будуть під зброєю тисячі людей.
– Колись ми мали своїх соцьких, тисяцьких і воєвод,— нагадав присутнім сотник Яремко-Попович.
Він був досить освічений чоловік, бо закінчив у Галичі квадрівіум[33].
– То давні назви, народ їх забув,— заперечили старшини.— Нині має десятників, сотників, хорунжих, полковників, регіментарів, воєвод і гетьманів.
– Гетьмана Україна вже має, а регіментарів козаки не визнають,— нагадав старшинам Яремко.— У них полковник – друга після гетьмана особа.
– Для нас на Підгір’ї він буде першою! – вигукнув запально Хаячок.