– Такий лист вашмосць дістане від мене нині,— зразу ж пообіцяв Сапіга.— Гетьман дав мені їх кілька, і я, тільки повинен вписати у них прізвища вербувальників.
– Для молодих треба купити у Львові, а може, й у Кракові зброю,— нагадав регіментареві Семен.
– Вапьпан дуже кмітливий і розумний,— ласкаво посміхнувся Сапіга.— Ні про що не забуває, як досвідчений вояка. Такі листи також є в мене. В них сказано, що зброя призначена для гетьманського війська.
– Швидко й хоругва буде,— з твердою вірою в свої слова пообіцяв регіментареві молодий Височан.— Другу можна зібрати тут на місці.
– Яким чудом, вашмосць? – здивувався Сапіга.
– Самих лише втікачів кілька хоругов набереться,— пояснив, кого має на думці, Семен.
– Боронь боже! – нахмурився регіментар.— То нікчемні боягузи і такими залишаться вже на ціле життя. Вони тільки сіятимуть серед війська переполох… А шляхта підліє! – вдарив кулаком об стіл.
– Протестую, пане регіментарю!-верескнув присутній на нараді бурштинський поміщик Кобильницький. Він належав до великих посесіонатів, і регіментар мусив з ним рахуватися.
– Галицька шляхта ще покаже схизматам, як воювати. Моя хоругва не осоромить себе.
– Не сперечайтесь, вашмосці, в такий тяжкий для ойчизни час,— примирив суперників староста.— Скажу вацьпану по секрету,— звернувся до Височана,— що одну панцирну хоругву обіцяє своїм коштом озброїти пан Куропатва з Пнів’я. Скоро Річ Посполита збере таку силу, що од Хмельницького й сліду не залишиться.
Присутні схвально загули, і тільки регіментар якось криво посміхнувся.— Бач, Семене, поряд з якими славними хорунжими поставила ойчизна твого батька,— гонористо озвався до сина ватажок, і тільки один Семен відчув у його словах іронію.
– ГІан регіментар сказав одне, а я хочу додати від себе інше,— звернувся до Гната і Семена староста.— Вашмосці знають, що зараз усюди вештаються емісари Хмельницького, підбурюють народ.
– Сюди вони не посміють показатись,— заспокоїв старосту ватажок.— Народ у нас спокійний, не піддається ні на які намови.
– Хлопам вірити не можна, – насупився Староста.— Чи тут, чи там – усі вони одним духом дихають. А емісари Хмельницького вже добрались і сюди. Переодягаються за селян, за лірників-жебраків, навіть за жінок.
"Про мандрівних крамарів ще не знає",— зрадів ватажок.
– Роздають бунтарські універсали, в яких Хмельницький закликає хлопство до бунту,— скреготнув зубами староста.
Батько та син переглянулись. Старостинські довгі вуха не ловили гав, і Гербурт знає вже й про універсали.
– З підозрілими вашмосці хай не церемоняться,— порадив ватажкові та Семенові староста.— Ми повинні знати, де і що проти нас готується, і впору одрубати гідрі голову.
– Втопимо гідру в її крові! – верескнув куций череватий шляхтич з булькатими очима і опухлим обличчям.
– Віват! – загорлало кілька голосів.
Присутніх огортало бойове завзяття, руки одважно тягнулись до шабель.
– Вип’ємо за вікторію над Хмельницьким! – запропонував староста.
Гості налили в келихи вина, але випити не встигли.
В коридорі знявся шум, гамір, і до кімнати вбігло кілька переполоханих галицьких ксьондзів-єзуїтів, а за ними сунув гурт похнюплених, втомлених військових у порубаних шоломах та півпанцирях. У декого з них на зброї видно було руді плями крові, інші мали перев’язані голови й руки.
– Клєнска! Нова окрутна клєнска![28] – вигукнув єзуїтський патер, заламуючи у відчаї руки.
Староста, а за ним і всі присутні посхоплювались з лав та стільців.
– Оцаляла тилько гарсьць рицежи[29],— патер показав на понурих військових.— Оні вам о вшисткєм оповєдзом, бо я не могем[30].
– Свєнти боже! Гдзє пшишло до бітви?[31] – отямився перший староста.
– Под Корсунем…— зашморгав жалібно носом патер і розридався.
10
Гаряча, скупана у світанкових росах і закосичена смерековим зелом підгірська земля була зараз, як той Черемош, що вирує й кипить, збирає гірські води, але ще не вийшов з берегів, не розлився по Підгір’ю. Селяни перестали слухати управителів та економів, не виходили на панщину, не давали ні подушного, ні подимного. У Великій Лучці погнали гайдуків і рукодайних пана Цєнського. Міщани, кажучи, що Хмельницький їх не скривдить, не виконували наказів своїх магістратів, не лагодили мурів і валів, не платили призначених на оборону міста податків.
Народ жив передчуттям великих подій.
У Галичі спочатку шепотом, а далі голосно заговорили про Височанів.
Гнат, невідомо за які гроші, скуповує у Львові та Кракові зброю і озброює нею хлопів. Чи, бува, не козацьке це золото?
Семен роз’їжджає з вербунковим листом по Підгір’ю, зустрічається з людьми, має з ними таємні наради, а після його від’їзду в містах та селах появляються універсали Хмельницького.
Староста спочатку "довгим вухам" не вірив. Бо і як же? Адже ж Височан не для того добивався нобілітації, щоб тепер, ставши шляхтичем, діяти на згубу шляхти і свою? Навіть писані явно одною і тою ж рукою універсали,що їх роздобули "довгі вуха", ще не переконали старосту у вині Височанів. І тільки перехоплений згодом лист Семена до якогось Грицька Завірюхи розвіяв сумніви старости.
Вовків потягнуло в ліс. Але послані у Боднарів гайдуки повернулися без Височанів. Ватажок виправдувався хворобою, просив передати старості, що минулого четверга йому так стрілило щось у поперек, що він і досі не може сісти на коня, а сина немає вдома, бо вербує хоругву.
За свідченням гайдуків, ватажок швидко видужає і ось-ось прибуде. Він уже обходиться без палиці, весь час перебуває серед побратимів.
Староста змолов у зубах прокляття. Панцирна сандомирська хоругва, що поспішала на Україну і саме перепочивала в Галичі, та сотня старостинських рейтарів одержали наказ негайно вирушити у Боднарів і, живих чи мертвих, привезти Височанів у Галич.
Але у підгірського ватажка теж були свої "очі і вуха". Прибувши у Боднарів, панцирні та рейтари застали ворота Гнатової садиби закритими. Негостинність господарів обурила старшин та жовнірів, і вони, грубо лаючись, веліли негайно покликати Височана, щоб одкрив ворота. Ватажок же через щілину-стрільницю в частоколі давно вже стежив за старостинським військом, що шуміло біля воріт.