Раптом з очеретів долетіло до Семена якесь підозріле шарудіння, примусило його насторожитись, сягнути по пістоль.
В очеретах хтось ховався.
Готовий кожної хвилини належно зустріти несподіваного напасника, Семен торкнув коня.
– Застроми гаківницю за пояс,— озвався хтось весело з очеретів. Семен по голосу пізнав поселенця Ілька Саноцького.
До осади він прибув минулої осені парою добрих коней та новим возом разом з дружиною і малим сином. На запитання Височана, хто він і звідки, Ілько назвав себе перемишльським передміщанином Сяноцьким. Семен здогадувався, що прізвище Ілька вигадане, взяте, мабуть, від річки Сяну, але це була його особиста справа. Так робили, замітаючи за собою сліди, всі поселенці.
Якось узимку приїздив до Братковець з перемишльської землі рукодайний поміщика Лещинського, шукав кріпака-втікача фірмана Розумовича. Покараний за якусь провину, він, скориставшись нагодою, побив мало не до смерті управителя, захопив панських коней та воза і зник кудись з дружиною та дворічним сином. Але Височан запевнив рукодайного, що серед поселенців немає жодного Розумовича, і той повернувся ні з чим, не відважуючись з двома гайдуками їхати у Слободу.
Ілько був сміливою, розумною людиною, веселої, товариської вдачі, і Семен швидко з ним заприятелювався.
– Який біс привів тебе сюди серед ночі? – здивувався, застромлюючи за пояс пістоль.
– Кого біс, а кого кохання манівцями водить,— засміявся Ілько, для якого любов Семена і Оксани не була таємницею.— Ділюся з паном Закревським краденим,— додав серйозно.
– Верзеш,— здвигнув плечима Семен, не розуміючи натяку.
– Я тобі всю правду, як на сповіді, а ти мені "верзеш",— образився Ілько.— Сам кажеш, що колись усякі такі Закревські вкрали в народу і землю, і ліси, і води, і волю. Ось я і ділюся з паном Закревським то рибкою, то веприком, то куницею,— показав рукою на ліс.— Так, як у пісні співають: "Мені яблучко, тобі зернятко, не сердися, моє серденятко. Тобі зернятко, мені грушечку, не сердися, моя душечко". Цілий міх щук і линків наловив,— похвалився.
Сяноцький говорив з удаваною веселістю, але в його голосі звучав гнів.
– Кажуть, що на Січі якийсь Хмель появився,— поділився з Семеном почутою від когось вісткою.— Козаків проти панів збирає.
– Як ріка води збирає, то й хвилею десь хлюпне,— порадував Сяноцького Семен.— А про Хмеля, чи пак Хмельницького, я чув. То славний воїн, був козацьким сотником.
– Може, й хлюпне,— якось без радості сприйняв слова приятеля Ілько.— Обмиє берег, а до нас не докотиться. Таке вже не раз бувало.
Почувши нічних мандрівників, в осаді загавкали собаки.
Слобода Височанська навіть опівночі мала сумний і злиденний вигляд. Поселенці не встигли ще обжитись на новому місці і проживали в землянках. Ніде не було ні тину, ні штахетини, і тільки то тут, то там лежало біля землянок заготовлене на будову, ще не обстругане дерево.
Не ріки, що текли молоком і медом, а недостатки і важка праця, не радощі, а турботи, не спокій, а тривоги чекали поселенців на новій землі. І кожний день, що минав, наближав їх до "Волощини", од якої крок до панщини. Кожну невеличку радість отруювала непевність того, що чекало їх за дванадцять років.
Виділялася в осаді довга, крита соломою та очеретом будівля, яка правила Височанові за житло і стайню для коней. Крім ватажка та Семена в ній проживало ще десять гінців, я також побратими, які прибували у справах до Височана.
Настя залишилася у Вікторові, і Гнат жартома дражнив дружину, що на старість він собі попарубкує і погуляє у Слободі. Жінка не вірила тому, але іноді, на самоті, сумно зітхала. Змальовувана Гнатом Слобода уявлялась їй принаймні такою, як Галич. У великому ж місті лихий не дрімає, а звісно, що чоловіки на старість іноді зсуваються з глузду.
Зараз тут, у тому крилі, де поміщалися гінці, блимало скупе світло. Ніч – ніччю, а служба – службою.
– Приходь уранці на риб’ячу юшку,— зупинившись біля своєї землянки, запросив Семена в гості Ілько.— Ще й свіжинка знайдеться. Вчора у старостинському лісі я молодими вепрами з старостою поділився. Мій мушкет б’є без промаху.
– Відчайдушний ти, Ільку,— покрутив незадоволено головою Семен.— Довідається староста або Закревський, що ти у їх лісах полюєш, у льох запроторять і голодом заморять.
– Злови вітра в полі,— зневажливо махнув рукою Ілько.— Ці ліси шуміли на нашому Підгір’ї ще тоді, як і згадки ні про яких старост чи Закревських не було. Ей, стривай! Кого це лихий серед ночі носить? – насторожився раптом, прислухаючись до стукоту кінських копит, що швидко наростав.
З темряви, ніби з-під землі, вигулькнув раптом вершник.
– Гей, люди добрі! А скажіть, де тут хата Гната Височана?— зупинив замиленого коня.— Тільки швидко!
– Татари!-жахнувся Семен.
– Кнехти! Саксонські кнехти, що служили в гетьмана Потоцького, повертаються з України в свою Німеччину,— вигукнув вершник.— Дві сотні драгунів і сотня піхотинців. Гетьман відпустив їх додому, бо козаки вже йому не страшні. Кодацька фортеця закрила всі дороги в Січ і з Січі,— додав з жалем.
– Бреше пан гетьман,— скипів Семен.— Козаки один раз уже здобули їхню фортецю. Здобудуть й вдруге, як прийде на це час.
– Допоможи їм, господи,— побажав палко вершник.— Але зараз ідеться не про фортецю. Кнехти оце вже третій день бешкетують у Брині. Грабують, гвалтують жінок, а чоловіків, які захищають своїх жон і дочок, убивають. Старшини в нашого поміщика Крицького п’ють-гуляють. Пан ходить як не свій, аж почорнів з горя. За кріпаками, звісно, серце його не болить. За своїм добром, що пропадає, так побивається. Та й за панянок тремтить. Ось і прислав мене просити в пана Височана допомоги.
Звістка про події в Брині стривожила Семена. Кнехтів ніхто не чекав і не сподівався. Треба було негайно щось діяти, але що саме – важко було самому вирішити.
Свавільні найманці спричинили багато горя народові, який зненавидів їх не менше, ніж татарів. Розбещені і дикі, повертаючись на батьківщину, значили свій шлях грабунками і злочинами, кров’ю та пожежами, і навіть дрібна шляхта не почувала себе перед ними безпечною.
– Всякі заброди безкарно сваволять на українській землі,— аж сплюнув, спересердя Семен.— Батька дома немає,— повідомив вершника.— Повернеться не скоро, бо поїхав аж до Львова.