Сонце пекло, піт заливав людям очі, але Закревського це не турбувало.
– Ворушаться, як мухи у дьогті. Старого управителя вбили татари, а новий тримає руку за хлопами, і я мушу наглядати та працювати за двох. Вашмосць знає од сина, яку справу я маю до нього,— звернувся до ватажка.— У мене за Братківцями понад двадцять ланів пустища, але користі від нього немає.
– Без кріпацького поту земля не вродить,— кинув, буцімто байдуже, Дудник.
Закревський з підозрою глипнув на гостя, не знаючи, як поставитися до його слів, які можна було тлумачити по-різному.
– Без праци нема колачи[21], – зм’якшив сказане Дудником.— Бери, вашмосць, пустище, засновуй осаду, і обидва матимемо калачі,— посміхнувся доброзичливо до Висо— чана.— За осаду одержиш два з половиною лани та довічне війтівство. Таке добро не щодня трапляється,— додав, ніби робив ватажкові надзвичайну ласку.
– Вашмосць називає пустище добром? – здивувався Барицький.— Та їх у нас на Підгір’ї скільки завгодно, а буде ще більше.
– Не розумію,-знизав плечима Закревський.-Я, навпаки, гадаю, що скоро їх заселять і земля зросте в ціні.
– Хто їх заселятиме? – посміхнувся з глумом Барицький.— Народу не прибуває, а весь час меншає. Одних татари вигублюють, інших морова пошесть косить. Куди не поглянь – скрізь згарища, руїни і зарослі бур’янами села.
– Проворні та сміливі подаються на вільні землі або на Січ,— докинув від себе Дудник.
– Вашмосці переборщують,— незадоволено заперечив Закревський.— Одні вмирають, а інші народжуються. Хлопська порода живуча… Отже,— знову почав про осаду,— маючи кількох кріпаків, на двох з половиною ланах можна жити заможно. Вацьпан колись ще подякує за моє добро,— звернувся до Височана.
– Староста має таке ж пустище біля Боднарева,— озвався ватаг, який досі мовчав.— Він дає мені за осаду три лани.
Закревський нервово завертівся на лавочці. Але, лютуючи в душі на Височана, поміщик у той час розумів, що ватага не можна зарахувати до звичайних осадчих. Цей напівхлоп, напівшляхтич як уже візьметься за діло, то напевно доведе його до кінця і не злякається самого Куропатви. Він не тільки зуміє оборонити осаду та поселенців від посесіонатів, але й захистить околицю від ординців. Та й староста не такий дурний, як про нього кажуть, і нині чи завтра добавить ватажкові півлана або й лан. А тому треба поспішати, щоб опісля не говорили про Закревського, що "розумний поляк після шкоди".
Він не допитувався, чому Височан відмовився заснувати осаду в Бондареві, вважаючи за розумніше повернутись до своєї справи.
– Згода, вашмосць! – по-панібратськи поклав ватажкові долоню на плече.— Іншому стільки не дав би, але вацьпанові даю три лани, бо знаю, хто на що заслуговує. Мосці панове будуть свідками нашої умови,— звернувся до Барицького і Дудника.— Правду кажучи, хто має справу з Закревським, той свідків не потребує,— напиндючився, як індик.— Шляхетське слово – наче кремінь. Нові поселенці, як велить звичай, десять років не одроблятимуть панщини і не платитимуть данини. Ще й одержать деревину на будову. Опісля панщина буде такою, як у Братківцях – чотири дні на тиждень. Пустища є понад двадцять ланів. Три вашмосць візьме собі, а решту землі поділить на дві рівні частини. Одну для поселенців, одну для мене. Землю даю їм безплатно, але за ліс на будову повинні мені заплатити або одробити. На нього завжди є купці. Гданські поташники та вуглярі аж сюди приїжджають по дерево. Отже, згода?
– До згоди ще далеко,— холодно заперечив ватажок.
– Вацьпан не вдовольняється трьома ланами? – жахнувся поміщик.
– Я такого не казав,— застерігся Височан.— Але зараз ідеться не про лани.
– Не розумію, чого, власне, вацьпан ще хоче? – здивувався Закревський.
– Панщини для поселенців не хочу,— пояснив спокійно ватажок.— Не хочу, щоб кожного ранку гайдук стукав їм у віконце,— додав твердо.
Поміщик як ужалений схопився з лавочки і витріщив на ватажка очі.
– Вацьпан жартує чи мовить поважно? – вигукнув обурено.— То навіщо мені така осада, як хлопи не відроблятимуть панщини? А хто ходитиме за плугом? Закревський? А може, пан Височан наміряється заселити осаду сенаторами? – Зареготав злісно.
– Обійдемось і без них,— махнув зневажливо рукою ватажок.— Вони такі до роботи, як віл до карети. Осаду засную на волоському праві.
– Вето! Не позвалям! – верескнув люто Закревський, забуваючи, що він не на шляхетському сеймику в Галичі.— То є порушення наших шляхетських прав. Панщизняними я розпоряджаюсь, як захочу, а посади хлопа на волоському праві, ще й закріпленому у земських книгах, то опісля на панщину його вже не заженеш. Хлопство бунтується, покликається на якісь закони і навіть хапається за зброю. Та й прибутків значно більше од панщизняних, ніж од волощуків.
– На Підгір’ї волоських осад уже чимало,— нагадав поміщикові Височан.
– За дурнів не відповідаю,— буркнув Закревський.-
І не розумію, чого вацьпан наполягає на Волощині?
– Для добра нашої справи,— запевнив Закревського ватажок.— Поселенці десятою дорогою обминають панщизняні осади і шукають волоських. Остогидла народові панщина. Як почують, що ми засновуємо панщизняну осаду, то ніхто сюди не загляне. Пустище як стоїть, так і стоятиме без хісна.
– Пся крев! – буркнув Закревський, не знаючи, що відповісти.
Височан, безперечно, мав рацію, і поміщик не знаходив розумних доказів, які переконали б ватажка та свідків, що вони помиляються.
– Якби вашмосць був посесіонатом, то заговорив би інакше,— закинув гостеві нещирість.
– Вацьпан погано мене знає,— образився Височан.— Посесіонат візьме своє з народу чиншами[22], а люди все ж матимуть крихту волі.
– Народ… воля…— роздратовано передражнив ватажка Закревський.— Так говорити не личить шляхтичеві. Хлоп створений на те, щоб працювати для свого пана, і баста!
– Воля вацьпана,— здвигнув плечима Височан, встаючи з лавки.
– Ей, стривай же, вашмосць! – злякався поміщик.— Куди квапитись? Адже таких справ не вирішують за один отченаш.
Закревський будь-що прагнув порозуміння з ватажком – кращого за нього осадчого не знайти. Без Височана пустище і далі лежатиме облогом. Можна продати гданським купцям ліс, узяти тисячу дукатів, але хто його рубатиме, як немає людей? А притисни хлопів, які залишились, ще міцніше, то втечуть. Чорт забери! Хай цей хлопський ватаг засновує осаду на тому проклятому волоському праві, а далі буде видно. Помаленьку можна буде взяти поселенців до рук і, домовившись з Височаном, запровадити панщину. Але хосен від них має бути вже зараз. За кожне дерево на будову поселенець мусить зрубати та обчистити ще два дуби для гданських поташників. Так і вовк буде ситий, і коза ціла.