— А дядя в тюрму піде, по-твоєму? — відповів не в тон Швачка, Студентка пхекнула.
— От, Мусію Степановичу, четвертий, — казав через стіл до Швачки Кушнір, — год пройшов, як ви комуні бика, спасибі вам, взяли в мене, а я не забув. Умру — не забуду: грабіж...
— Я вам кота хотів сьогодні подарувати за того бика, та здох дорогою! Гарний кіт був...
— Ти ще молодий так мені одказувать...
— А як же треба одказувать? Підлизуватися, правда? Сварка от-от мала закипіти; Швачка сидів блідий, його ліва рука, з куксами на пальцях, тремтіла, очі бродили стуманілі по кутках хати. Мар'яни вже не було коло його — їй чимось докоряла менша сестра, Кушнірівна.
Швачка встав, похитуючись, з-за столу і тихо вийшов надвір.
Була глупа ніч. Зорі надулися — такі повні-повні, а місяць червоним півколом — на вітер — обведений, і все дворище аж ген-ген далеко на полях заюжилося снігом...
"Дме на завірюху", — подумав мляво Швачка і підійшов до стайні. У його коня впала додолу шанька з вівсом, він довго шукав по-темному і, коли знайшов її підбиту ногами під ясла, пожурив коня:
— От дурило ти! Голодний тепер?..
Кінь заіржав, стукнувши копитами об поміст.
— На, на, — приказував Швачка, надіваючи шаньку коню на голову. — Попоїси трохи, та рушимо додому, хай не сичать, гади! Політика, брат, наша їм не наравиться! Зраділи як: торговлю дозволено, а Кушнір уже й лапи простяг — землі хочеться... На груди б тобі землі насипать, зараза!
Кінь хрумкав овес, десь хропла в теплому сажку свиня. Швачка постояв та послухав: смачно спить!
Пішов назад до хати; голова йому похитувалася — був напідпитку, а рідко пив горілку.
Коло сінешних дверей згадав чомусь Швачка за студентку — засміявся і вдруге за сьогодні вилаявся гидкою лайкою:
— Сволоч!.. "Дайте, дядю, незаможницьку посвідку..." Наче я торгую незаможницькими посвідками!..
... Хата співала. Колядки змішувалися з піснями про той славний рід багатий, про бочки виновії, про воли круторогі — сп'янив самогон пісню, і вона зухвало дзвеніла в шибки...
"Радуйся, Швачко, — думав Мусій, — радій: святий вечір! Хтось на селі тільки борщ салом затовк сьогодні, а не ковбики, навергані горою! А Кушнір, як та мідянка-гадюка, язиком крутить..."
Він розстебнув ґудзика на синій сорочці, з-під якої виглянула вишита червоно-жовтою заполоччю манишка білої, і твердо, з рішучістю на обличчі, зайшов до хати.
— Не хоче підгинати хвоста, собака, та доводиться підгинати, — впали через поріг, назустріч Швачці, чиїсь слова, і всі гості засміялися.
— Не та політика тепер...
— Голий був, голий зостався...
— Не займай ти, сину. Кушнірів, — підбігла й казала Швачці теща. — Нехай злість за водою спливе, а не треба сварки, не треба...
— Я нікого не займаю, мамо, — одказував голосно, щоб усі чули, Швачка.—Я бідний, та він дітей моїх не годує! Хай же...
Швачка люто метнув очима на Кушніра.
— Я не годую, — гукнув Кушнір, — дак люди, брат, годують!
— А хто ж буряки Мар'яні повесні давав? — мовив, задоволене одкинувшись на лаві, батько студентки.
Святий вечір, добрий вечір... — щирими голосами заспівували жінки.
Кушнір махнув рукою, і пісня стихла, мов роти хто замкнув. Мар'яна вибігла насеред хати, сльози капали на долівку, казала:
— Я, Дмитре, за ті буряки очі свої портила, як твоїй дочці (вона показала рукою на студентку) сорочку вкраїнську вишивала, а ти мене перед родом соромиш. За що дяка така?!
— Гроші, тітко, брали, треба одробляти... — вимовила серед німої тиші студентка.
— Брешеш, батькова дочко, за буряки сорочку тобі шила, а не за гроші, — мати твоя не схотіла грошей у мене брати... Правду кажу?!
— Яка тут правда?.. — Всі знизували плечима, тихо сміялися. Швачка стояв коло одвірка хатніх дверей, поруч з тещею, і блідий був, аж синій, — одна тільки рука, ліва, тремтіла, бо контужений був Швачка.
А Кушнір підвівся за столом, казав:
— Ти, як той Ірод-цар, людей убивав десь; жінку з дітьми тестю на кормьожку залишив, а сам повіявся комуну спасать!..
— Ну, далі — говори все! — глухо сказав Швачка.
— Все? А хто, як не ти, коли приїхав з-під Врангеля, землю почав на селі ділить? Не ти в тестя шість десятин заграбив та роздав чортам на бабайки?!
— Я.
— Ага, подякуйте йому, поклоніться...
Очі в Кушніра налилися кров'ю. Ніж у його руці стукав в такт промові об миску, і всі гості сиділи мовчазні й похмурі...
— Свате, кому це потрібно? — спромоглася вимовити коло Швачки теща, та її голос дерзко обірвав Кушнірів син.
— Не ваше діло, мамо, підкрутіть собі та сядьте...
Всі раптом за столом заворушилися, хтось гукнув: "Що ви робите?!"
Швачка шарпонув правою рукою до кишені, а Кушнірів син, що стояв був під великим, висячим каганцем, погасив світло.
По хаті пролунав дикий, божевільний крик з вуст Мар'яни.
— Батьки рідні, не сиротіть мене, не вбивайте... Та слова її заглушила розбита об одвірок пляшка, постріл десь в сінях і хрипке, мов недорізаного бика, булькотання...
— Він, паршивець, стріляє! — лунав у темряві голос старого Кушніра, і всі жінки посхилялися за столами. Одна студентка кричала:
— На землю падайте, на землю!.. — Та пострілів більше не було.
...Швачка лежав у сінях, навзнак, ніж кабанницький, з великою червоною колодочкою, стримів йому межи плечима — він ще харчав і довго стуляв пальці правої руки.
Перелякана, метушлива тиша. Хтось засвітив сірника.
Мар'яна лежала непритомна; хустка їй тернова закрила очі, а тіло билося об долівку — ридала, і сорочка з мережкою в поділках закотилася аж до страмного тіла.
Кушнір злякано глянув на Мар'яну, бігав очима й шептав:
— Нічого. П'яна, сумєстна драка — все. Так нужно говорить.
1926