— Хочу до твоєї школи.
— Всі ходять до мене, хто бажає слухати уроки. Перед цим треба скласти іспит на ясність думки і терпіння…
— В чому він полягає?
— Сорок днів повного голоду і мовчання. А потім — відповіді на запитання, про які наперед нічого не можна сказати…
— Гм. Такий іспит не для мене. Я бажаю стати найближчим учнем.
— Чим ти це заслужив? — поцікавився Піфагор. — Ти нетерплячий, заздрісний, маєш ще, певно, безліч чорних хвостів, про які тільки що читав. За які послуги людям чи небу ти прагнеш такого привілею?
— Хіба бути твоїм найближчим учнем — то привілей? — спалахнув Кілон.
— Безумовно. Привілей дружби та любові між учнем і учителем.
— Хочу сказати кілька слів наодинці.
— У мене від учнів нема таємниць.
— І все-таки…
— Гаразд.
Піфагор одвів Кілона на терасу, схрестив руки на грудях. — Я жду.
— Учителю, — хвилюючись, промовив Кілон. — Пробач, забудь те, що почув. Хлоп’яцтво, хвастощі. Я розумію, що провинився. Забудь, як ти забув колишні Мілонові хвастощі. Я хочу з тобою говорити про інше…
— Про що ж?
— Про твою роботу, навчання. Тобі потрібна поміч. Ти знаєш — мій батько найбагатший чоловік на узбережжі…
— Знаю.
— Він може купити все, що завгодно. Палаци, будинки, землю, весь Кротон, Тарент і Сібаріс на додачу.
— Ой, не розганяйся так далеко, — посміхнувся учитель.
— Правду кажу, — гордо сказав Кілон. — І я подумав: що зробить Піфагор в одному храмі Муз?
— Багато чого, — достойно відповів Піфагор. — Долоня у сіяча одна, а з неї зерна сиплються і засівають широкі поля.
— То хай буде не одна, а десять, сто рук, — підхопив Кілон, і в його очах заграли вогники пихи. — Чуєш, учителю! Мій батько купить з десяток підходящих будівель тут, в Кротоні, в Сібарісі, в Таренті, в інших містах. Все стане нашим. Ми в одних руках зосередимо всю науку Великої Греції. Всі сенати, всі республіки стануть слухатися нашого голосу! А потім… потім настане час, коли щезне межа між республіками, між містами, і я проголошу разом з тобою, учителю, єдину республіку! Тут розквітне нова Еллада небувалим пишним цвітом! В одній руці — незламній і суворій — буде повід! Так я мрію, так бачу велике майбутнє нашої славної спілки, учителю. Збагнув?
— Збагнув. У тебе обрій широкий, Юлоне! Та ти, певно, не розумієш суті мого вчення…
— До чого тут твоє вчення?
— Як то до чого? Ти ж хочеш пропагувати мої знання, щоб вони опанували всю Італію та інші краї за її межами? Адже так?
— Знання — то лише засіб, — сердито заперечив Кілон. — Знання — то зброя. Головне — опанувати умами й серцями. Ти це вмієш робити. А далі — найголовніше: об’єднати в одних руках владу над колоніями Великої Греції…
— І стати деспотами?
— А хоч би й так. Для досягнення мети всі засоби годяться!
— Мета нікчемна, — холодно мовив Піфагор. — А засоби підлі. Кілоне, моє вчення — шлях до свободи людей, народів, землі. А ти мрієш про рабство. Дякуй богам, що мій меч — слово! Йди геть, для тебе нема місця у храмі Муз!
— Ти виганяєш мене?
— Так. Назавжди.
Кілон рвучко повернувся, метнувся до східців, зупинився на якусь мить. Крізь зціплені зуби просичав:
— Я не забуду цього дня, учителю! Я не забуду… Очі його прискали іскрами ненависті.
— Я теж не забуду, — стримано промовив Піфагор, прямуючи до своїх учнів.
КОХАННЯ
Ніч над світом.
Море дихає теплом, колишеться під ніжною незримою рукою леготу, грається з сонним берегом, купає в спокійній глибині міріади фосфоричних вогників.
Зірки вгорі. Зірки внизу.
Сиплються полум’яні світляки, тчуть чарівливу пісню, і вона ніжно й нечутно дзвенить над водами, над дрімотливою землею.
Спокій. Тиша.
Та неспокійно Піфагорові. Він самотньо сидить на камені, дивиться на темний обрій, думає. Звідки тривога? Де її зернята? Може, розмова з Кілоном? Чи щось минуле бентежить душу? Амадіс… Її очі, ніби таємничі зорі, її погляд, вічно закличний, ніби крила нетутешнього птаха… Не забути… не забути…
А може, та безодня, що часто відкривається нажаханій душі, коли вона збагне марність найвеличніших подвигів, може, то вона не дає йому спокою? Праця, творчість, геройські зусилля — все проходить і забувається… а на місці величних діянь та звершень нікчеми й деспоти мурують свої храми підлості та неуцтва. Знає про те серце, мучиться тією неспростовною думкою. Але ж треба йти, треба вчити юних. Не заради дороги, а заради мандрівників. Може, хтось із них донесе до кращих часів зернята добра й знання. Може…
Чуються легкі, скрадливі кроки. Хто там?
Біля каменя зупиняється струнка, худенька постать. Невже Теано?
— Це я, учителю, — почувся тремтливий шепіт.
— Що сталося? — дивується Піфагор. — Тебе послав батько?
— Ні. Я сама…
— Ти щось хотіла запитати?
— Так… Ні…
— Ти дивна, — тривожиться Піфагор. — Йди сюди, сядь на камені.
Теано прудко, ніби ящірка, вибирається на камінь, завмирає поруч з учителем; у сяйві зірок видно, як вона міцно заплющила очі, ніби не вірячи своєму щастю.
— Учителю, — зітхнула Теано.
— Я слухаю…
— Я гуляла понад берегом. Я згадувала твої уроки про числа…
— І що ж, Теано? — ласкаво запитав Піфагор.
Вона повернулася, глянула йому в очі. Піфагор жахнувся: як схожі її очі в нічному зоряному мареві на очі Амадіс… чи, може, Нарісси?..
— Учителю… я дивилася на зірки… я думала про себе, про людей… про квіти…
— Забагато одразу, Теано, — усміхнувся Піфагор.
— Не смійся, учителю, — стиснула кулачок дівчина і вдарила ним себе в груди. — Чомусь мені здалися байдужими і непотрібними числа. Пробач, учителю… прости… Я щиро розмовляю з тобою, як ти нас завжди навчав…
— Говори, говори, — глухо сказав Піфагор.
— Числа, магія чисел! — вела далі Теано. — Ти незміряно краще розбираєшся в них. Ти — мудрець, а я — лише нікчемне дівчисько! Та чому я бачу за тими міріадами зірок, за переліком квітів, за числами людей щось вище, значиміше, немислиме… таке, що не можна передати словами, числами… Ти не гніваєшся?
— О ні! Я слухаю…
— Може, пташка, яка ширяє під сонцем у блакитному небі, щасливіша від нас? Може, вона незміряно мудріша? В чому мудрість, учителю? Невже в тому, щоб заучувати формули та числа?
— Невже я лише цьому вас учив? — насторожено запитав Піфагор.