… А десь неподалік, ховаючись в густих травах та чагарниках савани, блукав голодний шаблезубий тигр, терпляче вичікуючи, поки хтось із них, двоногих, заґавиться чи й необачно відіб’ються від своєї зграї…
Що вона тоді, навіть ще безіменна, просто "Ей, ти?!." знала про квітки? Анічогісінько. Хоча бачити їх, бачила — не сліпа ж. Після дощів вигоріла савана незмінно зеленіла, щораз вбираючись в найрізноманітніше квіття. Тож бачити його, бачила, але…
Але ніколи не звертала уваги — не мала в тому ані звички, ані потреби — милуватися квітами. (Та навіть і не відала, що ними, якимись там квітками, можна ще й милуватися). Та й не було коли звертати увагу на якісь там квіти, як щомиті доводилося сторожко пасти очима савану.
Прислухатися до кожного — а їх там! — підозрілого шерхоту — чи не підкрадається до тебе бува жахний тигр з гострими іклами, що стирчать у нього з роздявленої, запіненої пащеки, готові намертво встромитися у будь-чию плоть. Любить він полювати двоногих — смакують вони йому чи що? Та й інших хижаків, крім тигрів — хоча б тих же левів, — на рівнинах водиться чимало. Серед її — як колись писатимуть, — тропічної, субтропічної і субекваторіальної рослинності, — а трави місцями сягають чи не заввишки на витягнену вгору руку. Чи й ще вище. В таких травах, правда, зручно було ховатися від хижаків, але і хижакам у свою чергу, підстерігаючи здобич, зручно було ховатися у тих заростях, влаштовуючи там засідки. Тож які квіті! Савана завжди небезпечна, смертельно ворожа. Завагаєшся — швидко позбавить тебе життя. Незчуєшся й коли. Тільки вибілений сонцем череп та кістки недогризені з тебе зостануться. А потім між ними проросте трава і сховає їх навіки.
Тому в такому житті було не до замилування квітами — хоч вони й вабні для очей. Та і який з них зиск, як їх ні з’їсти, ні захиститися ними.
Роздобути б що поїсти (і при цьому самому не стати для когось наїдком) і то добре.
Так було завжди, звідколи вона пам’ятала себе у савані, над якою часто часто гриміли гуркітливі жахні грози і з неба шугали теж жахні вогняні блискавиці. Од них у савані спалахував всепожираючий вогонь — особливо, як савана одцвітала і ставала жовтою й сухою. Гогочучи, той вогонь нісся, як на крилах, і все живе тоді — двоноге й чотириноге, забувши про ворожнечу, рятувалося втечею. І так було завжди, звідколи мавпи з дерев спустившись, почали ходити по землі прямо, на задніх ногах, поволі — мільйоноліття спливали, — стаючи людьми.
І раптом…
Раптом вперше квітка опинилася в її руках і вона вперше вражено подивувалася: яке ж це, виявляється, диво — квітка.
Всього лише квітка.
А сталося ось що.
А втім… тепер вже ніхто точно й не повідає коли це сталося.
Одні скажуть: давно.
Інші уточнять: давним-давно. Так давно, що вже й ліку йому немає. Бо лучилося це чи не на самому початку віку земного людства.
Але я вам точно скажу коли: сто тисяч років тому.
Уявляєте, те, що я збираюся вам повідати, лучилося аж СТО ТИСЯЧ РОКІВ ТОМУ!
Себто в четвертинний період, що його називають антропогеновим — в перекладі той, що породив людину. Це пізніше давніми вавілонянами буде пущено ясу, що, мовляв, перших людей їхній бог Бел створив з глини, хоча насправді, як ми тепер знаємо, їх породив антропогеновий період кайнозойської ери. І трапилося це десь у Південній Африці.
В генеалогічному древі нашої — поки що безіменної героїні, — в її родоводі розібратися доволі не просто.
Варто лише згадати, що колись — 2,5 мільйонів років тому, — в Південній Африці з’явилися істоти, нині звані австралопітеками (в перекладі — південні мавпи). Крім маленьких австралопітеків (зростом із сучасних африканських пігмеїв) згодом з’явилися т. з. розвинені австралопітеки — вищі і з більшим мозком. Від них і підуть випрямлені люди — але це станеться мільйон років тому! Вони розселяться по Африці, Азії та Європі. А вже від останніх і підуть ранні люди. Проте одночасно з ними з’явилися й пітекантропи. Себто мавполюди, які вміли якось розмовляти.
Швидко чи ні, а від пітекантропів пішли неандертальці. (Свою назву вони отримають від назви долини Неандерталь — Німеччина — де вперше будуть знайдені їхні залишки). Вони мали широке і довге обличчя, широкий ніс, випуклі надбрівні дуги, маленькі очі, товсту і коротку шию, масивний хребет і короткуваті ноги. І були вкриті густим волоссям. Вони в холод куталися в хутра, жили в печерах, де розпалювали, приручивши його, вогонь — щоб зігрітися і захиститися ним від хижаків. Якщо печера була зайнята печерним ведмедем, то виганяли його факелами, кидали в нього каміння і так кричали, що ведмідь хутчій давав драла з печери. Це й були так звані класичні неандертальці.
Але в наші дні наука буде стверджувати, що поряд з класичними типами неандертальців, які жили 150000-35000 тисяч років тому і з’явилися — десь близько 100000 тисяч років тому — нетипові неандертальці, від яких і пішли люди розумні, що морфологічно нічим не відрізняються від нас, сьогоднішніх.
Отож, наша героїня була нетиповою неандерталкою. Що їх згодом буде названо кроманьйонцями — вперше їхні скелети знайдуть у гроті Кроманьйон, Франція. Ось і виходить, що історія, яку ми вам хочемо повідати, сталася 100000 років тому, коли нетипові неандертальці — себто вже кроманьйонці — розселилися по території Азії, Африки, Європи, досягли Австралії і Америки. Наша героїня і була нетиповою неандерталкою — хоч вона того звісно, і не відала. Що вона — нетипова неандерталка, звана ще кроманьйонкою…
Одне лише відомо: щастя її почалося з нещастя.
З того дня, як родителька вигнала її з рідної зграї двоногих. Вона саме тоді перейшла в групу молодих самиць.
Такого жаху вона до того ще не зазнавала. Родителька — рідна-найрідніша їй! — завжди її захищала в зграї, оберігала, як впольовували яку тварину, підсовувала їй біля багаття найласіщі шматочки, вчила збирати плоди, викопувати їстівне коріння, із шкур майструвати накидки, що рятували в холод, а це раптом взяла і вигнала її! Йди геть мовляв, од нас! Геть, геть, геть!!! Іди й не повертайся. Назавжди! До скону свого віку! Йди геть од рідної зграї, де в гурті і затишніше, і безпечніше. І вигнано її було на всі чотири сторони світу, страшного і ворожого, що владарював у савані.