Усі відчуття споріднені з тілом, але й серед них є грубіші, наприклад, дотик, слух, зір, нюх, смак, а є й більш віддалені від тіла, пов'язані з духом: пам'ять, розум, воля. Блаженні вважають гідним уваги лише дух, а тому щосили прагнуть до нього і, таким чином, витрачають грубіші, зовнішні відчуття, а відтак позбуваються тілесних взагалі. Тому чуємо інколи, що святі мужі пили часом олію замість вина. Що ж до простолюду, то він надає перевагу тілесному і нехтує духовним.
Серед душевних пристрастей найбільш зв'язані з тілом похіть, сон, голод, гнів, пиха, заздрість. Блаженні ведуть з ними непримиренну війну, а простолюд вважає, що без них немає життя.
Є, крім того, пристрасті, так би мовити, середні, тобто природні: любов до батьківщини, ласка до дітей, до батьків, до друзів. Простолюд віддає їм шану, але блаженні намагаються вигнати зі своєї душі усі ці почуття або принаймні наповнити їх духовним змістом. Так, батька, кажуть вони, треба любити не як власне батька (бо він спородив лише тіло, та й то з ласки бога-творця!), але як славетного мужа, в якому відбивається образ найвищого розуму, званого найвищим благом. Поза цим благом, гадають, ніщо не варте ні любові, ні прагнення. Цим правилом керуються благочестиві люди в усіх життєвих справах. І якщо вони не зовсім нехтують якоюсь видимою річчю, то все ж цінують її набагато менше, ніж ту, яку не можна побачити.
Благочестиві кажуть, що тіло і дух слід розрізняти навіть у таїнствах та інших церковних обрядах. Тому, на відміну від більшості простолюду, вони вважають, що піст — це не лише утримування од м'яса й обіду. Справжній піст, на їхню думку, піст духовний, який передбачає вбивання пристрастей, гамування гніву й пихи: чим менше дух обтяжений плоттю, тим більше він прагнутиме до пізнання небесних благ.
Такої ж самої думки блаженні і про євхаристію. Обрядом причастя, кажуть вони, не слід нехтувати, але він не такий уже й корисний, як декому здається; він може бути навіть шкідливим, якщо в ньому відсутній дух, тобто не буде згадуватися те, що стоїть за чуттєвими ознаками. А ознаки ці нагадують про смерть Христову, про смирення, про виснаження та про те, що [103] слід пригнічувати тілесні пристрасті і брати приклад з його смерті. Тільки так буцімто можна воскреснути до нового життя і з'єднатися з Христом, а також один з одним. Ось як живе і мислить той блаженний.
Навпаки, простолюд не бачить в богослужінні нічого іншого, окрім обов'язку стояти ближче до вівтаря, слухати гугнявий голос проповідника й пильно стежити за церемоніями.
І не тільки у згаданих мною випадках, які я пропонувала заради прикладу, але й у всьому житті блаженний втікає від усього, що споріднене з тілом і прагне до вічного, до невидимого, до духовного. Саме тому й виникає найвища незгода між ним і іншими людьми стосовно геть усього: вони його вважають божевільним, а він їх.
Що ж до мене, то на божевільного схожий швидше блаженний, аніж простолюд. Щоб це стало ще яснішим, я, як і обіцяла, покажу в кількох словах, що найбільша нагорода, обіцяна блаженним, є нічим іншим, як якимось божевіллям.
Щось подібне мав на увазі ще Платон, коли писав, що "шаленство є найвищим благом усіх закоханих"(1). Справді-бо, хто палко кохає, той живе вже не в собі, а в тому, кого кохає. І чим кохання палкіше, тим більший шал, а отже, й блаженство. Цікаво також, що чим більше така особа віддаляється від самої себе, щоб припасти до коханого предмету, тим більше має з того задоволення. Коли ж душа ніби виходить з тіла і неспроможна керувати своїми органами, такий стан називають не інакше, як несамовитістю. До вподоби це нам чи ні, але простолюд у такому випадку каже: "він вийшов із себе"; "він у нестямі", тобто позбувся тями; "він отямився" (тяма повернулась до нього).
(1) Платон. "Федр", 245.
А тепер поговорімо про небесне життя, до якого з таким завзяттям прагнуть і за яким так глибоко зітхають благочестиві серця. їхній сильний і непереможний дух повинен поглинути тіло. І йому це легко вдається, бо тіло, очищене й ослаблене ще за життя, вже готове до. такого перетворення. А потім і сам дух поглинеться безмежно могутнішим найвищим розумом. Ось тоді, будучи цілком поза собою, людина відчує буцімто [104] невимовне блаженство і прилучиться до найвищого блага, яке вбирає в себе геть усе.
Це блаженство, щоправда, може стати найвищим лише при умові, що буде дароване безсмертя і душа знову з'єднається з тілом. Та, оскільки земне життя блаженних є нічим іншим як тінню вічного життя і постійними роздумами про нього, їм наперед дозволено відчувати смак і запах обіцяної винагороди. Ця найнезначніша частка того вічного джерела блаженства набагато перевищує всі тілесні насолоди всіх смертних, разом узятих.
Ось як духовне переважає тілесне, а невидиме настільки вище видимого! Саме це мав на увазі пророк, коли сказав: "Око того не бачило й вухо не чуло, і на думку людині не спадало, що бог приготував люблячим його"(1). Така ця частина глупоти, яка не зникає із втратою земного життя, а, навпаки, зростає. На землі вона дуже незначна і дістається лише небагатьом.
(1) "Євангеліє від Павла" (Перше послання до корінфян), II, 9. Павло цитує "Книгу пророка Ісайї", LXIV, 4.
Наділені нею люди схожі на божевільних, говорять недоладно, не звичайними людськими словами, а видають звуки, позбавлені глузду, і дуже кривляються. Вони то веселі, то сумні, то ллють сльози, то сміються, то глибоко зітхають і взагалі постійно перебувають немов у нестямі.
Отямившись, такі люди самі не можуть сказати нічого певного: чи були у власному тілі, чи поза тілом, чи спали, чи не спали; не пам'ятають, що чули, що бачили, що казали, що робили. Все, що з ними діялось, уявляють немов оповите серпанком туману чи диму.
Одне лише знають вони напевно: доки поводились безтямно й безглуздо, були вельми щасливими. Саме тому вони так засмучені, що повернувся їм розум; вони бажають одного — постійно божеволіти цим видом божевілля. А це ж лише перша ложка з того розкішного обіду, назва якого — вічне блаженство.
Епілог.
Проте, як-то кажуть, пора й честь знати. Тим паче, що я вже й так передала куті меду. Отож закінчую. Якщо, на вашу думку, я повелася дещо зухвало й намолола купу дурниць, не забувайте, що [105] говорила їх Глупота, до того ж жінка. Але пам'ятайте також і грецьке прислів'я: "Часом і дурень може сказати щось доречне". От не знаю тільки, чи слово "дурень" стосується й жіночої статі? А ви як гадаєте?