Подібна радість приходить до людей лише тоді, коли вранішнє сонце являє землі свій золотавий лик або коли по суворій зимі приходить нова весна й пестить усе навкруги лагідним Фавонієм-вітром: природа тоді омолоджується, все прибирає нового вигляду й забарвлення. Отак і ви, побачивши мене, змінюєте враз свою личину на іншу. Таким чином, те, чого навіть великі ритори ледве досягають довжелезними й глибокодумними промовами (щоб звільнити голову од тяжких клопотів!), я роблю швидко, єдиною появою своєю.
Зміст промови.
Чому я виступатиму сьогодні у незвичайному вбранні? Я поясню. Але слухайте мене, прошу, не
так, як церковних проповідників, а як шахраїв, що вештаються по ярмарку, або блазнів та штукарів. Словом, бажаю вам ослячих вух, таких, як у царя Мідаса, що милувався цапиною піснею лісовика Пана.
Мені хочеться постати перед вами у вигляді софіста, але не того, що втовкмачує дітям ретельно підшукані дурнички й дуже нагадує сварливу та вперту бабу. Ні, я хочу наслідувати старих, які уникають знеславленого імені "мудрець" і хотіли б називатися "софістами". Вони завзято й часто вихваляють подвиги богів та славетних лицарів. Отож ви почуєте хвалу, але не Гераклові й не Солонові, а лиш мені самій, Глупоті. [16]
Самовихваляння.
Далебі, я не дбаю про розумників, які вважають найдурнішими й найзухвалішими тих, що самі себе вихваляють. Мені до них діла нема — хай думають і говорять, що хочуть, аби тільки не виходили за межі пристойного. Бо кому-кому, а Глупоті личить бути окличником власних заслуг і дзвонити про це в усі дзвони. Краще за мене ніхто не зобразить саму себе, бо нікого нема ближчого до мене, ніж я сама.
Найняті хвалителі.
Крім того, мені здається, я чиню трохи розважливіше за псевдо-шляхетних і псевдомудрих, які, позичивши в сірка очі, наймають лакузу-ритора або якогось віршомаза, щоб той складав їм хвалу, якої не заслужили вони. Убравшись таким чином у жупан, кожен із цих "славетних" гадає, що він вже й пан, і починає кирпу гнути.
Прирівнявши нікчемну людину до богів і видаючи її за зразок усіх чеснот (хоч їй до них аж ген як далеко!), безсоромні підлабузники займаються нічим іншим, як одяганням ворони в павине пір'я, роблять з мухи слона, хоч знають наперед, що крукові й мило не поможе.
Я чиню, нарешті, за відомим народним прислів'ям, яке гласить: "Сам себе хвалить той, кого ніхто не хвалить".
Слід сказати також про дивовижну невдячність і вайлуватість смертних, які хоч і дуже щиро мене шанують і не мають сумніву щодо моєї доброчинності, але ніхто з них, проте, й досі не здогадався похвалити Глупоту у вдячній промові. І це тим більш прикро, що жорстоким Бусирідам і Фаларідам, різним трясцям, мухам, лисинам та іншим напастям строчили пишномовні славослів'я багато авторів, не шкодуючи оливи у блимавках і недосипаючи. Я вирішила виправити таке несправедливе становище. Тому почуєте зараз хоча й не зовсім досконалу, бо говоритиму без підготовки, але винятково правдиву промову.
Глузування з ораторів.
Тільки ж прошу, не подумайте, що пишу промову я, аби похизуватися своєю вченістю, як це роблять майже всі оратори. Адже
вини, як ви знаєте, виголошуючи промову, ретельно підготовлювану, можливо, років з тридцять (або і взагалі чужу!), запевняють, що писали її так собі, жартома, [17] всього три дні, а то й присягаються, ніби промовляли без усякої підготовки, експромтом.
Мені завжди було вельми приємно говорити, що заманеться. Тому хай ніхто не сподівається, що за звичкою справдешніх риторів я буду дотримуватися всіх правил риторики й розпочну промову з визначення теми, а тим більше з поділу предмету промови на частини. І те, й друге не для мене. Бо, хіба можна окреслити поле дії тої, яка так широко простягається, роз'єднати ту, якій увесь світ погодився служити? І не треба уявляти мене тінню чи примарою чогось, якщо бачите нині мене дуже виразно. Я щедра дарувальниця всіляких благ. Латиняни величають мене Стультицією-глупотою, а греки — Морією-дурістю.
Глупоти не можна приховати.
Але чи варт було стільки про себе говорити? Адже в мене, як то кажуть, і на лобі написано, хто я така. Тож якби хтось почав доводити, що я премудра Мінерва чи сама Софія-мудрість, хіба важко було б того викрити без зайвих слів? Для цього досить поглянути на мою пику — це правдиве дзеркало душі.
Я не вдаюсь до рум'ян лицемірства, тому завжди, що на душі, те й на обличчі маю. З якого боку не поглянь, я найбільше схожа на саму себе. Тому ніхто не в змозі мене приховати, навіть ті, що найбільш ретельно добирають собі личину й титул мудреця; вони дуже схожі на мавп, що вирядились у багряницю, і на левів в ослячих шкурах. Як би дбайливо не приховували вони мене, але вуха, — о, ці злощасні вуха! — видають-таки Мідаса.
Але ж і невдячний, клянусь Гераклом, цей рід людський! Хто навіть дуже близький до мене, на людях соромиться мого імені і всюди прагне іншим його накинути як велику ганьбу. Таких туманів вісімнадцятих, що вдають із себе розумників, тобто Талесів-мудреців, найкраще личило б називати дурномудрами.
Про дуже вчених ораторів.
Нині всюди наслідують риторів, які уявляють себе майже богами лише на тій підставі, що вони двороті, немов п'явки, тобто можуть говорити одночасно двома мовами(1). Верхом витонченості, [18] на їхню думку, є уміння густо мережати латинські промови грецькими дотепами чи висловами, навіть якщо й недоречно. Коли ж не вистачає і чужомовних, вишукують десь у напівзотлілих од часу рукописах кілька застарілих слів і цим ще більше напускають читачеві туману. Все робиться для того, щоб розумники дужче пишалися, а недосвідчені тим більше дивувалися зі свого невігластва. Є-таки в наших землячків нездоланний потяг схилятися перед усім іноземним, і то тим нижче, чим воно чужіше.
(1) Двомовними називали в ті часи знавців давньогрецької та латинської мов.
Трапляються часом серед невігласів дуже честолюбні. Навіть нічого не збагнувши, вони регочуть, плескають у долоні й за прикладом осла поводять вухами, вдаючи, ніби все розуміють. Що так, то так, нічого не скажеш! А тепер про те, що я мала на думці з самого початку.