А сьвітла блиск зробивсь фіолєтовий,
А там зелений. Всї пани й панї
Були мов тїни, мов екран ґазовий:
Крізь них було все видно на стїнї.
Лиш князь сидїв, цинїчно усьміхав ся,
Очима знак якийсь давав менї.
І тих очей його я так злякав ся,
Що скочив мов опечений. Де я?
Чого я тут? В яку нору запхав ся?
На сьвіт! На сьвіт! Уся душа моя
Кричить: на сьвіт! Хай там землї основи
Валять ся! Хай пекельная змия
Роззявлює пащеку, хай окови
Мене чекають — тілько відси пріч!
З поміж сих трупів, що не ждуть обнови!
І з залї вибіг я у ясну ніч.
XI.
Ясна ніч. Не чути грому. Не здрігаєть ся земля.
Небо чисте, фіолєтом місяць землю осьвітля.
Тихо скрізь, лиш дзвони стогнуть десь далеко, на полях;
Вулиця безлюдна, довга, мов набитий сріблом шлях
Простяглась кудись без краю просто-просто, мов стріла.
Ряд домів високих в тїни, другий ряд — одна, цїла,
Нерозривная фалянґа сотнями скляних вікон
В низ поглипує трівожно: бач, надходить похорон.
З разу військо йде в дві лави, сумно висять хоругви,
Білі мундури кроваві і оружя всї в крови.
Йде музика полковая, труби, сурми блискотять,
Та не чути анї згука, хоч, здаєть ся, грать хотять.
Далї конї ряд за рядом в такт копитами сїчуть,
Та нї ржаня, нї коменди, анї стуку їх не чуть.
Далї котять ся гармати, чорний ще від диму спіж,
Та пливуть так тихо-тихо, тїни не плили-б тихійш.
А за ними знов піхота, знов кіннота наче дим,
Знов музика, ґенерали, офіцири, піп один;
А за ним чотири конї, чорні, темний мов туман,
Тягнуть тихо наче тїни величезний караван.
Він укритий хоругвами, та вінцїв на нїм нема,
А на верха домовина, таємниця мов нїма.
Величезна, чорна — тілько металеві окутя
Блискотять — остатнї іскри знівеченого житя.
Анї жінка, анї мати, анї дїти, анї рід
Не ступа за караваном, не рида мерцеви в слїд,
Але йде юрба велика, що й кінця їй не видать:
Ті волосє рвуть собі, сї мабуть хотять ридать,
Руки ломлять, бють ся в груди, виски пястями товчуть;
Але тихо! Нї риданя, анї шелесту не чуть.
Наче мла пливе лугами, мов ріка з глибоких плес;
Тілько дзвони все голосять, зорі глипають з небес.
І почув я жаль великий за мерцем таємним тим,
Що така народу сила тихо так іде за ним.
І почув я, що чимсь близький він менї, що к тим юрбам,
К похоронному походу прилучить ся мушу й сам.
І почув я, що на серцї менї важко, тисне грудь,
Наче в сьому похоронї винуватий я чим будь.
"Хтож сей мрець?" — хтїв я спитати, та бояв ся, що згрішу,
Що сповню великий злочин, перервавши сю тишу.
Але в серцї те питанє все клубило ся, мов гадь:
"Хто-ж сей мрець, кого такії маси вийшли провожать?
Хто ті люде, що, здаєть ся, сотнї тисяч їх ідуть,
А нї гомону, нї стуку, анї шелесту не чуть?"
Дармо зиркаю в їх лиця: щось знайоме є у всїх,
Та якийсь серпанок білий заслоняє риси їх.
Де в кого отверті очи, та без блиску, мов скляні;
Та затулені у иньших, мов ідуть в глубокім снї.
Величезний хід той суне, суне тихо, наче мла;
Вулиця глуха, безлюдна, проста-проста, мов стріла.
Два ряди домів без прорви, наче ґвардия нїма,
І здаєть ся, анї краю, нї кінця їм десь нема.
"Хто сей мрець ?" клубить ся в серцї те питанє, наче гадь.
"Хто сей мрець?" — свого́ сусїди врештї зваживсь я спитать.
Не підводячи обличя, не розплющивши очей
Відповів сусїд мій глухо : "Мирон, Мирон мрець отсей."
"Мирон! Мирон!" Що за Мирон ? Все сказати би волїв !
Але чом же серце в мене похололо від тих слів ?
Чом уста мої поблїдли і трясуть ся і мовчать,
Мов отсе на них прибито вже смертельную печать?
Я підводжу очи в гору: ось вже й вулицї кінець:
Величезна чорна брама, а на нїй з огнїв вінець;
Під вінцем огнистий напис блимає, немов ільща:
"Хто сюди війде, надїю най на віки попроща."
XII.
Хрести, хрести, хрести в вінках тернових,
Без написів, лиш огник, що горить
На кождім гробі — знак, що там, в дубових
Дошках, чиєсь горяче серце спить.
Хрести й огнї довжезними рядами...
Аж на кінцї, де на цїлець ступить,
Зївають челюсти нової ями.
Тут зупинив ся караван. Весь люд
Розставив ся при гробі тім кругами.
І не було жалібних сьпівів тут.
Зняли із каравана домовину
І вже край гробу на землї кладуть.
Один із війська виступив на глину,
На горб, щоб добре всїм його видать,
І рік, схиливши голову в долину:
"Позволите, панове, річ держать?"
Немов від вітру колоски на полю,
Схилились чола. Він почав казать:
"Товариша у боротьбі за волю,
Войовник, що був проводир нам,
І сївача, що сїяв кращу долю,
"Будівника, що клав величнїй храм
Будущини, ось тут ховаєм нинї.
Як жив, що вдїяв — відомо всїм вам.
"Вмер нагло днесь о північній годинї."
А в тім з низу озвав ся різко піп :
"Вмер нагло, кажеш? По якій причинї?
"Я самовбійцї не покроплю гріб."
"Не самовбійця — мовив речник стиха. —
Він впав, як зжатий острим серпом сніп
"З рук зрадника, що й нам накоїв лиха.
І не кінжалом вбитий, не мечем,
А словом, що пихою злою диха."
Тут голосним всї вибухли плачем,
А речник з горба так сказав по хвили:
"Прощай нам, брате! Ти своїм плечем
"Нас захищав, коли злі бурі били,
Твій ум показував нам шлях у тьмї,
Твій приклад в працї додавав нам сили.
"Та поки лишимось отут самі,
Прийми від нас остатне цїлуванє,
Остатнїй цьвіт в розста́ваня зимі."
Знов розляглось великеє риданє.
В трунї відбили віко гробарі
І почалось остатнєє прощанє.
До трупа тисли ся малі й старі,
Устами уст мерцевих доторкались
І кланялись потім землї сирій.
"Чи всї вже з братом нашим попрощались?"
Знов мовив речник. "Всї вже!" загуло.
"Не всї ще!" иньші голоси озвались.
"Одного при трунї ще не було!
Онтам стоїть він за хрестом укритий.
В очах його блищить ще земне зло."