Лєґенда про великого грішника, що навертаєть ся на праведний шлях візиєю свойого власного похорону, стрічаєть ся часто в житиях сьвятих, та пришпилила ся в Іспанії до оповідань про грішне житє Дон Жуана де Теноріо. Може закинуть менї, що я позбавив сю лєґенду аскетично-релїґійних мотивів і перенїс її на чисто сьвітський ґрунт, — але й се в значній мірі зроблено вже в оповіданю про Дон Жуана. На сїй старій основі я спробував виткати нові взірцї. Наш час великих клясових і національних антаґонїзмів має значно відмінне понятє про великого грішника, нїж час Филипа II. і Торквемади. В тім однїм пунктї я позволив собі троха змодернїзувати стару лєґенду, лишаючи зрештою її основу незмінену з усїми її аллєґориями і симболями. Може стріне мене закид, що все тут занадто темне і немотівоване. Щож, такий закид буде по троха і оправданий, та я думаю, що вглубивши ся троха і прочитавши поему другий раз, кождий побачить, що вона не так то дуже й темна. З рештою кому нелюбо, нехай і не читає.
І.
Велика заля сьвітлом вся залита.
Горять лямпи й рясниї жірандолї,
І повінь іскор наче стежка бита
У зеркалах великих ллєть ся долї.
Там на ґалєриї музика грає,
Гримить, то плаче, мов дитина в полї.
По серед залї стіл довжезний сяє
Від срібла, скла й точеного кришталю,
І довгий ряд букетів розділяє
Мов скиба зі смараґдів і коралю
В подовж його снїжисто-біле поле.
Вельможне панство заповнило залю:
Блиск туалет аж слїпить око кволе;
Горять алмази, чути шелест шовку,
А блиск очей красунь аж серце коле.
Мов пяний зір блукає: тут головку
Чудову схопить, там лице марсове,
Там снїжно-білу шийку. Без умовку
Розмова ллєть ся, клекотить чудове
Гудїнє, де сотки шумних привитань,
Солодкі шепти, срібний сьміх, перлове
Признанє, град уриваних запитань
Мішаєть ся, витворює вражінє
Живої маси, де з турбот і скитань
Втишаєть ся душа, щеза сумлїнє,
Все одиничне тає, пропадає,
Жиє лиш тлум, гуртове сотворінє.
Ось панство звільна при столї сїдає.
Довжезний ряд — по черзї, чорні фраки
Й цьвітисті строї. Тихо доглядає
Порядку служба; думав би, що таки
Сам з себе кождий там сїв, де належить
За честь, лїта й службовиї відзнаки.
Почав ся бенкет. Шумно! Не бентежить
Нїкого з тих шести соток ізбранних
Нїяке горе, шляху їх не стежить
Нїякий ворог, в ясних блисках ранних,
У пурпуровім сяйві перед ними
Весь сьвіт. Нема убогих, безталанних!
Так дзвінко ті сьміють ся херувими
У модних сукнях! Щиро так жартують
Пани створіня! Мов солодкі рими
Складають ся в гармонїю, римують
Розмови й брязкіт срібної посуди
І колїр вин, що в келїхах шумують.
Свобода тут підносить кожді груди,
І радістю палають кожді очи,
І гордощами, що минули труди,
Що день настав після страшної ночи!
Здобута величезная побіда,
Не зможе вже піднятись і не схоче
Грізна рука розбитого сусїда.
ІІ.
І я сидїв на бенкеті між ними,
Та не було в мойому серцї тону
Веселости й свободи нї краплини.
Мов Юда той серед синедріону,
Котрому він Христа продав на муки,
Так я сидїв на бенкетї отсьому.
І я всьміхаючись стискав ті руки
Що-йно з крови братів моїх обмиті,
І ссали грудь мою їдкі гадюки.
Блискучі дами, радощами ситі,
Глядїли то цїкаво, то згірдливо
На мене й усьміхи дусили скриті.
А я, хоч серце рвало ся, лїниво,
Спокійно поводив по них очима
І усьміхавсь — щасливо чи сонливо.
Музика грає.. В моїм мізку блима
Якийсь там огник, спомин незабутий,
І враз він різко заскрипів дверима,
І рій якийсь вірвавсь кровавий, лютий,
І крик підняв ся, плач і зубний скрегіт:
"Ти зрадник! зрадник! Зрадив люд закутий."
Музика грає, мов чортівський регіт,
Менї-ж мороз подрав по за спиною,
І тїлом затрусив смертельний дрегіт.
Ох, та музика! По що там за мною
Вона реве і душу всю термосить,
Мов вітер пустку з ветхою стїною ?
Чого та скрипка плаче і голосить,
Мов сто мамів ридає за синами?
Чого той бас реве і пімсти просить ?
По що менї такими голосами
Пригадувати те, чого й без того
До гробової не забуду ями?
Я-ж тямлю: Позавчора ще нас много
Грізною армією йшло до бою,
А кождий повен був огню сьвятого.
Я-ж тямлю: За права людей, за волю
Ми піднялись на кривдників відвічних,
Своєю кровю всїм купити долю.
Вже много військ їх ми розбили стрічних,
З землею много їх твердинь зрівнали,
І славою дїл своїх героічних
Ми решту як зайців все далї гнали.
Ті, що тепер так бучно бенкетують,
Як цупко ще позавчора втїкали!
Тепер вдають хоробрих і жартують,
Та певно ще їм дрож по нервах ходить,
Аж на побитих страх свій відкатують!
О, страх найгіршую жорстокість родить!
Я тямлю, як ми їх зігнали в купу,
Як рибу в сак. Ось-ось перегородить
Наш віддїл їм утеку в нічку глупу!
Ось наш зелїзний перстїнь їх обхопить
І впре в долину, мов пшоно у ступу,
І всю їх міць в їх власній крови втопить.
Вже все було на той удар готове,
Вже руки ждали за мечі ухопить,
Завзяте тлїли тисячоголове,
І зуби сцїплені знаку чекали,
І в грудях спертий дух, уста без мови...
Вони-ж мов вівцї ті в кошарі спали;
Безрадність і зневіра в власні сили
Їм обережність навіть відібрали.
Один лише не спав, один в тій хвили
Про всїх їх думав — князь онтой, з лицем
Блїдим мов труп, онтой дїдусь похилий!
Він за старця перебраний тихцем
Прийшов до мене і почав шептати...
Прикинувсь моїм ангелом, вітцем!
Він, Сатана, аж плакав, щоб налляти
Менї крізь вухо в саму душу трути,
Щоб свій язик гадючий підіпхати
Менї під серце! Змию, змию лютий!
Ти побідив ! В душі моїй дупло
Знайшов і влїз. Я зрадив люд закутий!
Я зрадив местників і вибрав зло.
Братів покинув, видав на різницю!...
Ще день минув, а сонце як зайшло,
То нашу славу вклало у гробницю !
Герої наші мов снопи купками
В крови лежали; мов коса пшеницю.