Й ось нарешті цей день настав.
Волохи-колядники визначили, що Зоря-Зоряниця ввійшла в перші зорі могутнього Перуна: народилось прадерево світу — Молочна Путь і в серці її — Мати-земля. До того в світі не було анічогісінько.
Цього ж дня всесилий Сварог, володар вогню небесного, батько Сонця, Місяця та Зоряниці-Зорі, який перед цим навчив був людей жити сім'ями, — скинув їм з неба Золотий Плуг, навчив орати землю й кувати залізо.
То був день святого різдва.
На святвечір Плуг з'явився в небі разом з першими зірками, він стояв майже над заходом і хилився лемеще, униз. Кияни висипали зустрічати Плуг до Священного пагорба, заполонивши всі навколишні вулиці й навіть княжий двір.
Золотий Плуг ось-ось мав упасти.
Негадане Доброчин охоче пристав на запрошення Володимира та його двох молодих жінок: піти "на Плуга". Стояв не дуже сильний мороз, але після опівночі знявся вітер, і Доброчин звелів ключниці принести кожух. Це була гарна ведмежа одежина, оторочена смушком чорного песця, а на нижньому ріжку поли трьома скісними низками перлів — як у більшості князів та бояр.
На Володимирі кожух був лисячий, а широкий бобровий ковнір сягав до вух. Шапки на князях теж були не однакові: у світлого князя з того самого чорного песця, у великого ж князя — боброва, переламана угорі на правий бік.
Зате обидві княгині були вбрані досуш однаково: в підбиті білим соболем шуби та шапочки-боярки під платок, тільки шубка в царівни була оторочена по рукавах і на подолі білим, а в її двоюрідної сестри — чорним песцем. Обидві княгині ходили при надії, а відтак ще дужче нагадували коли не близнючок, то бодай рідних сестер.
Після вислання Рогніди Володимир мовби заспокоївся. По замахові минув цілий рік, рана на спині давно загоїлась, а разом з нею й рана в душі. Він не міг би сказати, що зненавидів свою другу жону: просто вона була далеко, й він про неї рідко згадував, як рідко згадують троюрідну або й ще дальшу сестру.
Тільки за дітьми в нього іноді млоїлося серце, її то для нього було неабияким відкриттям. Раніше, коли вони були з ним, він про них не думав, а тепер збагнув, що то лише зблизька так здається, ніби чоловік не думає про своїх дітей, як не думає й про власні руки та ноги. Але якщо Їх утратить або вони бодай заболять...
Володимир з якимось хворобливим нетерпінням чекав, коли в нього народяться нові діти.
Він скоса зиркнув на обох княгинь. Першою мала привести Іванка. Вчора її пойняв був страх; вона відчула легкі перейми й злякалася, щоб не привести дитину на Новий рік: новорічні-недовговічні... Але сьогодні вона забула про свої страхи й потягла його та Теодору "на Плуг". Теодорі було ще далеко до пологів: місяців чотири або й п'ять.
Княгині тихо перемовлялися між собою по-булгарському, остерігаючись не так обох князів, як бояр з бояринями та чорного люду, що виповнив увесь простір навколо Священного горба: вони ледве сюди протислись.
Володимира дивувала дружба цих двох нерідних сестер. Хоч вони були жінками одного мужа, це не відбилося на їхній взаємній приязні дитячих літ. Вони навіть спокійно домовлялися між собою, в чиїй одрині ночуватиме сьогодні муж.
Володимир глянув потайки на свого вуя. Нещодавно Ждан Будимирович казав, нібито Ліла-Софія породила в Ольжиному селі доньку, а він дав їй волю й подарував оте своє село. Це Доброчин міг собі дозволити, бо Ліла-Софія була єдина наложниця й він її любив. А в мене б і сіл не стачило, сам собі засміявся Володимир і почав пильніше дивитися на небесний Золотий Плуг.
Золотий Плуг майже помітно падав. Минулого різдва княгині ще відчували себе чужими в Києві й не ходили "на Плуг", але сьогодні жваво перемовлялись і показували його одна одній довгими рукавами, які провисали мало не до землі. Булгари ще сто й двадцять тому літ прийняли християнство, й ці вісімнадцятирічні княгиньки жодної уяви не мали про справжнє світове різдво, бо церква вважала його "поганським" святом і твердила, нібито в цей день народився син божий Христос, хоча він народився перед 985-ма роками, а різдво світу людство відзначало багато тисячоріч.
Це Доброчин і намагався розтлумачити жінкам свого небожа.
— А коли Золотий Плуг упаде, — спитала царівна, — то ми почуємо грім?
— Не почуємо. — відповів Доброчин. — Це вельми далеко. Й це тільки такий, ну, небесний знак, чи що. Сварог ще перед тисячами років скинув той Плуг з неба. — Звичайно, то була казка для дорослих і дітей, певно, всього лише давня казка, але Доброчин відчував, що йому приємно в неї вірити, бо він знав її ще з малого й щоріздва, після тайної вечері з найтайнішими колядками, від яких його побивав мороз, він неодмінно йшов з батьком і матір'ю зустрічати Плуга: Дажбоже святище було далеченько за Красними іскоростенськими ворітьми. Доброчин хотів якось розповісти про все те юним християнкам, але в цю хвилину з-за Подільської брами виринула юрба: то були довгосподівані волохи-колядники. Кожен перебрався в чужий кожух і свиту й мав личину на голові, щоб його ніхто не зміг упізнати, бо ще вчора ці люди махали молотами в кузні чи працювали на княжому дворі, а сьогодні вони були колядниками — славили світове різдво:
Ой як було знащада світу —
тоді не було неба й землі,
а но було синєє море...
Доброчин знав цю колядку до кінця, але її потаємних слів не мав права вимовляти жоден людин і жоден князь чи боярин, навіть великий київський князь: це право мали лише волохи-колядники. Вони ще звечора закололи на Подільському требищі різдвяну свиню, поволошили на її нутрощах і передрікли людям усе зле й добре, а тепер уславляли небесний Золотий Плуг, який уже майже впав на землю.
Колядники підійшли й стали під Священним горбом: у трьох передніх були в руках смолоскипи, іскри з яких порскали на нетолочений сніг. Колядники стояли саме навпроти Дажбога і чекали знаку старійшого. Знак було подано, й над досвітнім Києвом понеслось:
Пане господарю!
На твоїм подвір'ї верба стояла
тонка, висока, листом широка...
Доброчин пошепки розтлумачив молодим жінкам:
— Верба — це берегиня. Цебто земля з Молочною Путтю заразом.
Колядники співали далі, піднявши смолоскипи догори: