Князь Олег, що після смерти Аскольда і Дира володів у Києві, правив мудро, будував городи і укріпляв їх, щоб забезпечити перед ворогами. І велика стала українська держава. Велика, могутня. Грізний став Олег сусідам. Боялися його, боялися заганятися в межі української держави. Вони, що були грізні колись Україні, самі тепер миру прохали! І жив Олег мирно з усіми сусіми народами, княжучи в Києві.
Багатів Київ, багатіла українська держава, багатів український народ. Краще стало жити всім.
Та нудно стало войовничій дружині княжій сиднем сидіти дома. От і кажуть дружинники до князя Олега:
— Княже, остогидло нам ось так бездільно сидіти по домах, далі й мечі наші поржавіють. Час нам лицарської слави пошукати!
А міщани, купці Київські:
— Добре було б піти на греків і вимогти на них корисний торговельний договір. А то, як тепер, то дуже непевно заходити з греками в торгівлю, небезпечно навіть.
Подумав князь Олег хвилину...
— Підемо на греків! — сказав.
І став Олег закликати охочих у військо в похід на греків. Сходилися всі, кому нудно стало дома сиднем сидіти, всі, хто слави й воєнної добичі бажав. Дві тисячі суден було готових у похід.
І стало військо на конях перед теремом княжим. А Дніпро покрило дві тисячі суден. Пращається князь Олег із сімєю своею та з боярами. А до княжича Ігоря сказав:
— Ти вже доріс, і не треба мені тебе оставляти ні під чиєю опікою. Час тобі вчитися правити самостійно. Хоч все ж таки не цурайся мудрих рад старого дворецького Живослава...
Попращався Олег, скочив на свого улюбленого сивого й поїхав попереду війська...
Заіржали бистрі коні, задудніли копитами, і похід рушив вперед.
А разом і дві тисячі суден рушило. Вдарили весла, запінилися під веслами хвилі, замигтіли золотом приски з весел у промінні сонця й довгим вужем посунулися судна по хребті сивоусого діда — Дніпра.
Гомоніла дружина, дзвеніла зброя, неслася грімка бойова пісня.
Їде Олег, гордо дивиться на своє військо й думу думає:
— Чи довго ще мені прийдеться на чолі війська лицарської слави добувати?
Їде — аж зирк: під розложистим дубом сидить старець, сивий, як голуб, із довгою бородою, одягнений у зелену кирею,30
[30] Кирея — довгий, дорогий плащ.
яркочервоним поясом підперезаний. Біля нього висока палиця й гуслі. Сидить старець та зілля якесь порядкує, що йому два молоді хлопці в таких же одягах подають. Глянув на них Олег і відразу пізнав, що це Перунів віщун і що він лікувальне зілля з прислужниками
[31] Кумир — бовван, статуя поганського божка.
кумира31 Перуна збирає.
І зараз завернув коня до старця, а за ним і прибічні дружинники його. Князь поздоровив волхва, як слід, та питає:
— Я їду в похід на греків! Скажи мені, будь ласка, Перунів віщуне, чи вдасться мені похід, і чи здоров вернуся з походу?
Поглянув волхв на князя та каже:
— Похід тобі, княже, вдасться — вернешся з добиччю великою й у славі здоров. Ти не згинеш на бойовищі. Кінь, що любиш його та їздиш на ньому, твоя загибіль, від нього тобі вмерти!
Сказав старець і немов з жалем дивився на князя. Дружинники думали, що князь обуриться на волхва. Та ні, він спокійно зліз з коня й наказав подати собі іншого, а потім прикликав молодого прибічника та сказав йому:
— Відведи мого Сивого назад у Київ і накажи конюшому Яромирові, щоб доглядав його. Заслужив собі мій Сивий на це, бо не з однієї небезпеки винесли мене його бистрі ноги, чи то на ловах, чи в бою. Веди його, а потім нас доженеш!
А військо рушило далі.
Похід був не легкий, повний пригод. Зірвалася буря, понищила силу суден, треба було задержати похід і судна направляти. Два дні стратили на направу суден.
Коли перепливали ходи пятого порога, розбилося об скелі порога кільканадцять суден, і вісім дружинників потонуло.
Далі плили вже без пригод аж до острова, де ріс святий дуб.
Князь велів подати жертву Перуновим жерцям. Ворожба була щаслива й недвозначна:
— О, княже, Олегу, тобі ніхто не опреться — сказала ворожба.
Князь велів старшинам оповісти ворожбу всьому війську. І серед радісних окликів військо і на суднах і кіньми рушило вперед.
Прийшли під Царгород. Та греки завчасу довідалися про Олегів похід і замкнули Суд, пролив між Чорним морем і Царгородом, а в городі поправили укріплення, військом сильно обложили мури.
І сказав Олег:
— Не пускають нас водою, так підемо суходолом. Витягти судна на берег!
Витягли і кинулися на пригороди Царгороду та на довколишні оселі — доми, оселі руйнували, церков не щадили, людей убивали.
Думав завзятущий князь-воїн, як би то дістатися суходолом під мури города.
Аж тут підходить до нього старець і каже:
— Задумався княже, що города не здобудеш? Здобудеш, тільки піди суднами по суходолі, як по воді!
І зник, як не був.
Здивувався князь:
— Хто це міг бути? Може сам Перун у людській постаті? — "Здобудеш, тільки піди суднами по суходолі, як по воді!" — сказав. Та як же ж це можливе?
І пішов князь над берег, де судна стояли.
А вітер був сильний! Понапинав усі вітрила.
Князь дивився, дивився на даремні зусилля вітру рушити з місця судна, аж нараз і блиснула йому думка:
— А якби так приробити колеса до суден, чи не пішли б вони під таким вітром по рівнині?
І покликав майстрів:
— Приробіть — каже — до одного судна колеса!
Майстри приробили... Пустили за попутнім вітром. Навдивовижу всім, судно поплило, як по воді!
— Гаразд! — каже князь — попливемо суходолом.
І велів проголосити всьому війську своєму, що в нього був віщун і казав, що здобудуть Царгород, коли попливуть по суходолі, як по воді. А для цього треба приробити до суден колеса.
І закипіла робота. До двох днів усі судна стояли на колесах, а вітрила наготовані. Тільки попутнього вітру, а всі судна так і попливуть на город по землі, наче по морських хвилях!
Діждалися. Зірвався не вітер, а вихор! Вітрила напнулися, і судна рушили вперед. Ледве дружинники вспіли повсідати в судна.
Загреміла бойова пісня, задзвеніла зброя.
Побачили це греки й із дивного дива роти повідкривали. А там і жах обняв їх:
— Як це? По суходолі пливе, як по воді? Тут напевно чари! Не даром іде слава про Олега, що він чародій, і не даром Віщим зовуть його.