Якраз з початком північної війни заключила Туреччина мир (3.7.1700) з царем. Мимо того відносини між обома дворами були дуже напружені. Коли сьогодні турецько-російськими відносинами кермує велике питання проливів, то анальоґічну ролю в часах Петра мав Азовський пролив і тісно з тим пов'язане питання панування над Чорним морем. Щоби надати своїм домаганням більшої сили, казав цар вибудувати у Вороніжі і на Азовськім морі велику фльоту. Ці пляни незвичайно занепокоювали Константинопіль. Султан волів краще почати нову війну, ніж дозволити московським кораблям на свобідний вступ у "свій дім", як називав він Чорне море. Турки так були занепокоєні намірами Петра отворити Азовський пролив, що носилися з плянами зовсім його засипати і по обох боках вибудувати нові укріплення. Ба, навіть Грузію думали завоювати, щоби її побережжя не служило опертям для російської фльоти. Невдоволення в Константинополі підсичував постійно письмами і послами кримський хан, який бачив, як незвичайно скоро наближалася Москва з обох сторін, від Дніпра й Азова, до Криму. Положення ставало для Петра хвилями дуже критичне і були часи, що раз великий везир (1703), раз хан (1707) були готові виповісти Росії війну. До цього ж перли Порту невтомно посли Швеції, Франції і короля Станіслава. Як близько була небезпека виповідження Портою війни, показують безупинні старання царської дипльоматії замотати Туреччину у війну з цісарем, щоби тим способом ухилити виступлення її проти Москви.
Коли все те візьмемо до уваги, а зокрема також; цілий перебіг російсько-турецьких відносин у слідуючому столітті, то прийдемо до висновку, що Карло XII вірно вгадував російський напрям турецької політики і міг сподіватися не тільки невтральности Порти, але навіть і помочі. Коли отже він втягнув цю державу, хоч навіть багато пізніше до своїх плянів, то значить він слушно оцінював тенденції й інтереси протиросійської з конечности турецької політики. А що мимо того завівся у своїх сподіваннях, хоч і не цілковито, то сталося це, як побачимо, не ізза необачности. Бо вже в 1707 р. увійшов Карло в переговори з Портою в справі помочі проти Петра.
Так само нефантастичні були його, також пізніше дозрілі, українські пляни, чим хотів шведський король поцілити московську державу в серце її, Москву.
Чим була тодішня Україна, цей край, де пропало щастя Карла XII? З початком війни була вона автономною, щойно перед 46 літами з Москвою злученою провінцією — Гетьман-щиною. Обіймала вона далеко не цілий етнографічний простір української нації, тільки (приблизно) дві нинішні російські Губернії: чернігівську й полтавську (з Києвом), а також частини катеринославської й херсонської ґуберній.
Останні частини творили область Війська Запорозького[*] — українського лицарського ордену, який всередині був уладжений автономно, а назовні признавав зверхню владу гетьмана. Україна мала власну адміністрацію, законодавство, судівництво, скарб і, що мало найбільше значіння, власну армію. Найвища політична і військова влада у краю лежала в руках на ціле життя обраного гетьмана. Мав він справді обов'язок помагати військом цареві у кожній війні, одначе цар не мав права розпоряджати українською збройною силою без гетьмана, який був її найвищим вождем. Військо українське було на тодішні відносини дуже значне: 60,000 постійної залоги, коли рівночасно цар "всея Росії" мав під своїми приказами не багато більше, около 70,000. 12 жовтня 1703, коли прийшло до заключения формального союзу між Петром і Августом, було в умові сказано, що цар дає польському королеві до розпорядимости 12.000 москалів і що гетьман прийде йому в поміч з 60.000 людьми.
Гетьманська армія багато прислуг віддала і Петрові. 1700 року бачимо 15.000 українців в Інґерманляндії, 1701 року помагають українські війська князеві Рєпнінові в облозі Риґи, в слідуючих літах сам гетьман з 20.000 людей іде походом через Волинь до Львова, багато тисяч стоїть залогою на Литві й Україні. Населення України було вороже до москалів. Від першого гетьмана, Богдана Хмельницького, якому тільки смерть не дозволила почати спільну акцію з Карлом X. Ґуставом проти Москви, "всі гетьмани були зрадниками" — після слів Петра. Кождий гетьман заключував союз з якоюсь сусідньою державою — з Польщею, Кримом чи Туреччиною — щоби воювати Москву. Від хвилі злуки з Москвою, була Україна ареною безпереривних боїв усяких армій і періодичних повстань. А часи володіння Петра ще найменше надавалися для успокоєння невдоволення в краю.
Петро не обмежився в своїй реформаторській діяльності до поширювання серед своїх підданих європейської культури, він хотів передовсім зцентралізувати російську державу. Це й було причиною занепокоєння, з яким на Україні слідкували за роботою Петра. Проти європеїзування Москви не могли українці нічого мати, адже вони вже в XVII столітті дали півазійській Москві по-европейськи освічених вчених, друкарів і теольоґів. Особливо невдоволена була старшина, представники військово-зорґанізованої адміністрації тодішньої України, виховані на західньо-европейських принципах станового конституціоналізму й обмеження монархічної влади; зокрема було їм невигідне встрявання царя у внутрішні діла Гетьманщини. Тому неправдиво було б саму тільки, безсумнівно визначну, особу Мазепи представляти як виновника цілої "зради", до якої перла його старшина. Пляни його не походили зовсім з його "романтичної" природи, як і Карлові пляни. Наміри обох мали свій глибокий корінь у тодішніх обставинах. Особливо лякав українських нотаблів щойно Катериною II здійснений намір Петра знести самостійну українську армію, а українські війська замінити на драгунів і на інші російські військові одиниці та піддати їх безпосередньо під прикази царя. В тім слушно бачила старшина загрозу найсильнішій підпорі автономії свого краю. Негідне поступовання супроти українських полків, розсипаних на півночі, заході та півдні, грабунки і плюндрування російських військ на самій Україні — підсичували загальну ненависть до Росії. Старшина говорила гетьманові: "Як ми молимося Богу за душу Хмельницького, що визволив Україну з польського ярма, так будемо ми й діти наші проклинати твою душу й тіло, коли оставиш нас по своїй смерті в такій неволі!"