Рей БРЕДБЕРІ
ПОКАРА БЕЗ ЗЛОЧИНУ
— Ви хочете вбити свою дружину? — спитав смагляволиций за столом.
— Так. Тобто ні... Точніше, я хотів би...
— Ім'я?
— Її чи моє?
— Ваше.
— Джордж Гілл.
— Адреса?
— Одинадцята південна, Сент-Джеймс, Гленв'ю.
Чоловік за столом незворушно записував.
— Ім'я вашої дружини?
— Кейт.
— Скільки їй років?
— Тридцять один.
Питання посипались одне за одним. Колір волосся, очей, шкіри, улюблені парфуми, талія, розмір одягу й взуття...
— Ви маєте її стереофото? Запис на плівку її голосу? Бачу, маєте. Чудово. Тепер...
Це тривало цілу годину. Джорджа Гілла всього вкрило потом.
— Так... — Смагляволиций підвівся і похмуро подивився на клієнта. — Отже, ви не відмовляєтесь від свого наміру?
— Ні.
— Тоді підпишіть ось тут... — Чоловік за столом зітхнув. — Ви знаєте, що це протизаконно?
— Так.
— І що фірма не відповідає за можливі наслідки?
— Ради бога! — скрикнув Джордж. — Ви вже й так мало не всю душу вивернули, кінчайте скоріше!
Чоловік за столом ледь посміхнувся.
— Поки приготують копію, мине дев'ять годин. Ви тим часом можете поспати, це заспокоїть вам нерви. Третя дзеркальна кімната ліворуч до ваших послуг.
Джордж повільно й беззвучно рушив до тієї дзеркальної кімнати. Там ліг на голубу оксамитову канапу, і від ваги його тіла ввімкнувся механізм, що приводив у дію дзеркала на стелі. Якийсь лагідний голос замугикав: "Спи... спи... спи..."
Джордж пробурмотів:
— Кейт, я не хотів сюди приходити. Це ти мене примусила. Це ти винна. Боже, краще б я сюди не приходив, сидів би вдома. Я не хочу тебе вбивати!
Поволі обертаючись, дзеркала тихенько дзумотіли.
Джордж спав.
Уві сні він помолодшав, йому знов було сорок один рік, удвох з Кейт вони гасали по зеленому пагорбку, неподалік стояв вертоліт, яким вони прилетіли сюди на пікнік. Вітер маяв волосся Кейт золотистими пасмами, і вона сміялась. Тримаючись за руки, вони цілувались, цілком байдужі до їжі. Вони, здавалося, забувши про все на світі, читали одне одному вірші.
Потім інші сцени. Швидка зміна барв, політ. Вони з Кейті летять над Грецією, над Італією і Швейцарією, стоїть така погожа довга осінь 1997 року. Вони летять і летять.
І раптом якийсь кошмар. Кейті і Леонард Фелпс. Джордж аж скриків крізь сон. Як це сталося? Звідки цей Фелпс узявся? Чому він звалився їм на голову? Чому життя не може бути просте й добре? Чи все від того, що вони такого різного віку? Джорджеві під п'ятдесят, а Кейті така молода, така молоденька! Чому це, чому?!
Сцена була незабутньо яскрава. Леонард Фелпс і Кейт у зеленому парку за містом. Джордж з'явився на алеї саме вчасно, щоб побачити, як вони цілуються.
Спалах люті. Сутичка. Спроба вбити Леонарда Фелпса.
Нові й нові дні, нові кошмари.
Джордж Гілл, ридаючи, прокинувся.
— Містере Гілл, для вас усе приготовлено.
Гілл незграбно підвівся. Зиркнув на себе у високому й непорушному тепер дзеркалі — вигляд він мав анітрохи не молодший від своїх літ. То була страшна помилка. В такому віці брати молоду дружину — все одно що втримати грудочку цукру у воді. Він гидливо приглянувся до свого тіла. Обвислий живіт. Обвисле підборіддя. Забагато сивини на голові й замало енергії у м'язах...
Смагляволиций провів його до другої кімнати.
Джордж Гілл сахнувся:
— Кімната Кейті!
— Ми намагаємось робити бездоганно.
— Її кімната, все достеменно до дрібниці!
Джордж Гілл підписав чек на десять тисяч доларів. Чоловік узяв чек і вийшов.
У кімнаті було тихо й затишно.
Джордж сів і помацав пістолет у кишені. Купа грошви. Тим-то багачі й можуть собі дозволити розкіш "очищувального вбивства". Насильство без насильства. Вбивство без убивання. Джорджеві полегшало. І раптом прийшло заспокоєння. Він втупився в двері. Цієї хвилини він дожидав довгих півроку, і тепер нарешті вона настала. Зараз увійде сюди прегарний робот, маріонетка на дротиках, і тоді...
— Привіт, Джордже.
— Кейті!
Джордж зірвався на ноги.
— Кейті! — видихнув він.
Вона зупинилася на порозі. На ній була звійна зелена сукня, на ногах — виткані золотом сандалі. Іскристе волосся спадало на її шию, очі ясніли блакиттю.
Цілу хвилину Джордж не міг видобути з себе ні слова.
— Ти прекрасна, — нарешті вражено промовив він.
Голос його звучав звільна і якось неприродно.
— А хіба я можу бути інакшою?
— Дай-но я роздивлюсь тебе.
Він невпевнено простяг перед собою руки, як це робить сновида. Серце мляво билося. Він важко рушив до неї, немов долаючи товщу води навколо. Потім обійшов її з усіх боків, ледь доторкнувся.
— Ти що, не надивився на мене за всі ці роки?
— Таки не надивився, — відповів він, і очі його наповнилися слізьми.
— То про що ж ти збирався поговорити зі мною?
— Дай мені час, ради бога, почекай трошки. — Він сів і приклав до грудей тремтячі руки.
Примружився.
— Це неймовірно. Наче ще одне видиво. Як вони тебе такою зробили?
— Нам заборонено про це говорити, щоб не порушувати ілюзії.
— Це якісь чари.
— Це наука.
Доторк її був теплий. Нігті на пальцях у неї вилискували, мов перламутр. Ніяких швів, ніякого ґанджу. Він дивився на неї і пригадував слова з "Пісні над піснями", яку вони читали вдвох у ті давні добрі часи. Ти прекрасна, моя люба. Ти прекрасна! Очі твої — голубки за твоїм покривалом. Твої губи — немов кармазинова стьожка, і твоя бесіда мила. Твої перса, як двоє оленяток-близнят, що серед лілей пасуться. Жодної вади нема в тобі.
— Джордже!
— Що? — Очі його були склисті.
Йому закортіло поцілувати її в уста.
Мед і молоко у тебе під язиком, і запах твоїх шат мов запах з Лівану.
— Джордже!
Оглушливий гул у вухах. Уся кімната йде обертом.
— Зараз, зараз, хвилиночку.
Він стріпнув головою, відганяючи той гул.
Які бо гарні твої ноги у сандалях, о князівно! Круглота твоїх стегон мов намисто, руками мистецькими виточена.
— І як вони це зробили? — вихопилось у нього. — І так швидко!
За дев'ять годин, поки він спав. Перетоплене золото, найтонші годинникові пружини, діаманти, блистки, сухозлотиця, розкішні рубіни, рідке срібло, мідні нитки? А які це металеві комахи випряли її волосся? Розтопили жовтий вогонь і потім остудили?..
— Слухай, коли ти й далі так поводитимешся, я піду, — сказала вона.