На гавкіт пса від повітки підійшов Корній. Зняв шапку, подивився недовірливо, стривожено. Колись він мені здавався схожим на хижого щупака: довге обличчя, вигострений ніс, рідкі зуби. Приглянувся ниньки — чоловік як чоловік. Обличчя сухе, пісне, але хижості в ньому немає. Чого ж так круто обійшовся тоді зі мною?
— Не впізнаєш? — запитав. — Скажи мені, за віщо ти хотів живцем присипати мене землею?
Корній заморгав довгими стрільчатими віями, зяпнув ротом, тепер уже справді неначе викинутий на берег щупак.
— Наказав прикувати до труни?..
По довгому худому обличчю прокотилася темна хвиля.
— Не знаю… Збродні завелися в селі…
— Отже, в пострах іншим?
— …І хто б чужий міг убити…
— Сам же кажеш, завелися збродні… А гріх?
Зненацька Корній подивився мені в очі.
— Їх стільки чиниться… Й нікого за них не покарано.
— А ось на тебе впала кара. Чи вже вся?
В свою чергу чинив гріх, залякуючи ближнього. Корній опустив очі, проте сказав твердо:
— Та кара неправедна… На правді стою.
— Не боїшся, що донесу?
— Може, й боюся. Але інакше не можу…
— А раніше міг?.. Жінок з дітьми в хляповицю та холод — у поле?.. В будні й свята… Дідів старих гучками у ліс в сніговицю?..
— Є міра.
— Чого? Підлості?
— Терпіння… У власній душі.
То, може, й добре, подумав, що над нами збиткуються так люто, врешті, міра переповниться і встануть всі… Не встануть. Не в кожній душі є міра, дуже часто та душа, неначе драний лантух, туди просипається все — кривди і сльози, пожертви й офіра. Хтось один має залатати ту діру… Але одному не під силу.
Я підібрав віжки. Нерозгнуздані коні скубли під плотом пожухлу траву, з вудил скрапувала зелена слина.
— Міру ми робимо самі, — сказав я. — Іноді вона неначе холива, іноді, як наперсток. То вже — яка душа… Для однієї й наперсток великий…
— Міра є міра, — не погодився Корній. — А що понад неї, через верх…
— Не вельми праведна думка. Можна цідити кров, і тільки коли понад верх… Через те й одягаємо один на одного ярма.
Корній не відповів, а я нокнув на коні. Тепер лишився останній борг, зовсім маленький — вернути мельнику гроші за коня, якого взяв у нього в позичку.
…Махтей Ворон кілька разів перерахував гроші (тут було на доброго коня), по його круглому обличчі, колами, неначе від кинутого у воду камінця, розбігалися вдоволені смішинки, губи витягнулися в дудочку, й він аж засвистів з радості, а тоді схаменувся, що свистить при богах, наказав Воронисі подавати обід. Обід був пісний, такий подають тільки наймитам — юшка з плотвицею, закраплена олією, накапаною крізь проткнуту в пробці швайкою дірку — Ворон відраховував краплі, — пшоняна каша, знову ж таки з олією, і узвар із гниличок. Ворониха поскаржилася при гостеві:
— Увесь вік кислятину п’ємо. Он Лукашенки які бідні, а узвар з медом п’ють.
Махтей задоволено засміявся:
— Через те вони і йдуть найматися до мене, а не я до них…
Аби відвернути господарів від неприємної розмови, запитав:
— А як коралі? Носите?..
Ворониха махнула довгою худою рукою.
— Краще б ти їх не знаходив… Звідтоді жодного разу не дав одягнути. Навіть у церкву. Заховав у прискриньок і замки навісив. У нас усе під замками, і свічки, і олія, і сало… Аж поки не заведуться в ньому черви…
Я подумав, що в світі є немало людей, які прирекли себе і своїх близьких жадібністю на жалюгідне животіння. Вони живуть від одного червивого сала до іншого… А світ котиться за обрій червонобокими яблуками, смачними ковбасами, солодкими узварами, про які вони тільки чули, але яких не куштували. А є інші, які прогайновують статок і закінчують життя в нужді та злиднях. Отже, життя і є міра?
Махтей під’їхав зі мною до млина. Колесо крутилося втомлено, байдуже, лотоки загрібали воду, як і торік, позаторік… сто літ тому.
— Щось помолців не видно, — подивував я.
— Панське мелю, — чмихнув у вуса Ворон.
— А що, вигідніше, ніж людське? Більше пан полковник платить?
— Ось що він платить, — Махтей скрутив велику загогулисту дулю. — Поки не перемелю йому все… А він відправляє борошенце до Кракова, до Орла й ще далі…
Млин обвіяний смутком. Не стоять хури, не пасуться воли та коні понад ставом, не горять багаття, на яких помолці варять польову кашу. Навіть верби осмутніли й зронили віття на воду. Тільки бузина буяє і яріє, бузинові хащі по згір’ю вкриті брунатно — чорною кипінню, товсте, в дві людські руки, в два сажні заввишки віття клонять важкі грона, з яких аж пирскає чорно — червоний сік, у хащах деруть горло сойки та щось тонко попискує чи постогнує жалібним голосом. На найвищій гілці сидить припутень — великий дикий голуб з сизою голівкою, білими цятками на голові та крилах, оправляє пір’я. З ставу повіяло осінню, з верб падало на воду листя з пам’яттю літа, вітер погнав понад дорогою сухий курай, якесь пір’я — лис чи вовк з’їв куріпку або хохітву, в небі крутили колесо лелеки, старі показували молодим, куди летіти в теплі краї. Вони й мені нагадали про близьку дорогу. І я дивився на те таємниче коло, у якому свій лад, своя доладність, один лелека відривався з кола, а на його місце ставав інший, а той вклинявся з другого краю кола, яке ні звужувалося, ні ширшало, здавалося, хтось невидимий намалював у небі тасьму, по якій і крутяться лелеки, хто він, для чого намалював, коли й чи намалює її нам?
Бо вони — птахи, горді і вільні… Гарно бути вільним… І я вільний, як птах, — ось те, чим найдужче дорожу, — воля. Воля — вольная — душа вільная. А виявляється, що воля може бути гіршою від кайданів.
…Я знаю, що влітку ми найдужче прагнемо снігу, а взимку тепла, Бог людині ніколи не догодить. Але не тільки через це я не радію своїй волі. На все свій час… Немає в моєму серці радості, і я знаю, що далі буде гірше. В мене немає нічого. Немає матері, і двір батьківський та хата вже не мої, поки жила там мати, й моя душа жила серед тих вишняків, моя пам’ять ступала на стоптаний поріг, туди я більше не вернуся, і Мальва лишилася в серці відкритою раною, й кочуся я по світу, неначе перекотиполе — в сонце і шквирю, бурю і сні—говицю. Можна б, звичайно, пошукати якоїсь удовиці, а то й дівки, але я не баришник і не кобилу купую. Тепер мені все байдуже… окрім помсти, яка залізним обручем лежить на серці. Помсти не тільки за себе.