У неї під піччю жили величезна пузата жаба та вуж, вона викликала їх на ворожіння, а ворожити до баби йшли ті, хто хотів завдати комусь лиха та збитків. Курбачиха і в чорта бабувала, і була в неї кума відьма, вернигірського ж коваля перекинула в пса, а одного разу, розгнівавшись на тернівчан, зробила так, що сонце не зійшло й не було його до самого обіду, а потім таки змилостивилася, й випірнуло воно ополудні з — за чорного круга посеред неба. Тож і в неї побував Білокобилка, а вранці, по сходу сонця, марний і втомлений, мчав лісовою дорогою до панського фільварку.
У фільварку було людно. Туди з’їжджалися запрошені одразу на три події довколишні пани: на оглядини Пивових коней, на видовище кари над лотрами — козаками та на бенкет.
Спочатку пан Пиво показував коні. Панство йшло від стійла до стійла, старший конюший розповідав, повертав того чи іншого коня в той чи другий бік, указував на достоїнства коня та називав його ціну. В конюшні було чисто, наче в церкві, — доріжки посилані пісочком, стійла помазані білою глиною, вгорі — дощечки з назвами коней, пахло свіжим сіном, щебетали ластівки під дахом. Від Пива густо повівало парфумами, коні того запаху не любили, форкали. По тому кращих коней виводили на подвір’я. Спершу вивели на віжках мишасту кобилу — дику, ще не об’їжджену, щойно з табуна, вона тремтіла на тонких ногах і присідала — клубок шкіри та живої крові, вогонь на чотирьох копитах, — за нею вибігли конюхи з гнідими жеребцями, в кожного на повідді висіло по двоє конюхів, про цих жеребців Пиво сказав з посміхом, що вони об’їжджені, смирні, запропонував випробувати у їзді, але пани знали регіментаря, до жеребців не підходили. Пиво заохочував, сів на одного жеребця. Тоді знайшовся хвацький, з нафабреними вусиками панок, підійшов до другого, злетів у сідло, й злетів, просто — таки звинувся, відпущений конюхами жеребець, став цапки й помчав. Зробив свічку й жеребець під Пивом, і другу, й третю. Хвицьнув задом, аж у Пива полетіла з голови шапка, й рвонувся й помчав, і Пиво на свій превеликий сором не взмозі з ним упоратися, вчепився обома руками в передню луку сідла, що вже саме по собі було ганьбою, й тільки так утримався. Врешті йому вдалося спрямувати коня в тісні суточки між конюшнею та каретним хлівом, і кінь зупинився. Пиво оглянувся, сподіваючись зустріти глумливі погляди панства, але, на його щастя, на нього ніхто не дивився, всі з жахом спостерігали за панком з нафабреними вусиками, якого кінь мчав просто до конюшні. А то ж певна смерть: вершник мав розгатити голову об верхній одвірок воріт. Одначе, на панкове щастя, коли кінь влетів у ворота, вершник уже висів на хвості в коня й тільки гепнувся на посипаний піском хідник. Панок виліз на чотирьох, і його зустріли веселим реготом. І хоч сміялися не з Пива, все ж він був невдоволений, розгніваний і через те наказав звершити кару над козаками негайно, хоч збирався це зробити в перерві під час бенкету — підсмачити солоною козацькою кров’ю солодке ромейське вино.
Немає нічого страшнішого в світі за перекиньчика; аби довести, що він їхній, цих, а не тих, з ким був раніше, він лізе з шкіри, аби явити цю свою нову явленість, він лютіший за найлютішого з них, нещадливіший і вигадливіший у карах, рвійний, неймовірно запопадливий у вірі, винахід — ливий, він чимось нагадує приблудного, якого посадовили на ланцюг, пса, вистрибнувши на купу гною, він крутить головою і дивиться на вулицю, вишукуючи, на кого б погавкати у віддяку за харч і ланцюг, і горе тому горобцеві чи сороці, які летять через подвір’я, а ще більше сусідському котові, який скрадається по тину за горобцями, і всьому, що йде, летить чи повзе повз господарський паркан. Він аж з шкури вистрибує, він гарчить і шкірить зуби, гавкає й розриває лапами гній під собою.
Ще більше лихо, коли цей перекиньчик розумний та сміливий. Тоді він страшний особливо. Пан Пиво стояв посеред двору, де — ані травинки, ані бадилинки, а тільки чорна земля, вирівняна й втрамбована, перевалювався з носків чорних сап’янових чобіт на закаблуки. Ті закаблуки — єдина його відміна від найшляхетнішого панства, яке здебільшого носить чоботи м’які, без закаблуків або з дуже маленькими закаблуками, в пана Пива закаблуки високі, з срібними підковами, він карбує крок, здається, вчавлює щось під собою, і сам він неначе одлитий зі сталі — міцний і стрункий. Роки не зістарили його: ті ж круті надбрівні дуги, суха голова зі стесаним назад лобом, маленькі, притиснені до потилиці вуха, чорний, без сивини, прилизаний наперед чуб, вузькі очі. Гарний з себе, коли б тільки не щось зміїне, причаєне в очах і в усій поставі голови.
За ці роки пан Пиво перейшов чимало глибоких бродів і багато чого досяг — регіментар, канівський підстароста, підкоморій. А що снується в його душі, не знає ніхто. Перейняв він чужий лад, чужі звичаї, чужу віру, щиро впевнивши себе, що ті звичаї, віра і лад вищі та кращі, обезнадіявся до кінця у власних, зненавидів їх (так буває часто, ми ненавидимо те, що самі зрадили). Сам же він затямив одне, й то на все життя: хочеш панувати — гань все своє і вихваляй чуже — польське. Кажи, що чужі звичаї — кращі, жінки — вродливіші, уряд — поважніший, суд — правдивіший. І насміхайсь зі всього того, що поважали і любили твої батьки та діди.
Сам Пиво козаків ненавидів люто, бо, по — перше, ще в юності відкинувся від козацтва, розплювався з козацьким товариством, а по — друге, знав, що його ненавидять козаки. Отож уже наперед почував солодкий, з гірчинкою отрути пал у грудях від видовища, яке отримає, коли козаків посадовлять на палі. Ці звиватимуться на двох шпичаках, а Білокобилці люди розкажуть про те, й матиме на совісті смерть двох своїх побратимів, які прокленуть його.
З секвесту вивели Пукавку та Миленького, змарнілих, виснажених, одяг на них потрух і висів шматтям. Тишко Миленький був схожий на весняного зайця, який опинився на колоді, котру несе по річці. Він здивовано й злякано роззирався і тримався, неначе маленький, за Пукавку, він не все ще втямив, хоч обоє рахували дні, які лишалися до повернення Білокобилки, й знав, що сьогодні минув останній день, і бачив палю з начищеним до блиску його ж руками жерстяним гостряком, і сардонічне, з скривленими тонкими губами обличчя Пива, й натовп панів, у чиїх очах уже горів вогонь чужої смерті. Ніс йому вигострився, став схожий на трісочку, замість очей — провалля. Пукавка ж дивився на регіментаря спокійно, трохи докірливо, він тільки зітхнув і перевів погляд на небо. Шукав чогось живого — якогось птаха, — неначе той міг його порятувати, але по небу сірі, благенькі хмаринки, й Пукавка зітхнув ще раз.