Молодиця охнула, і він вивів її напівпритомну надвір.
— Збирай свої пожитки та йди до батька. Й живи там, поки не прийде день вашого весілля. А тоді вертайся сюди, напої чоловіка сон — зіллям, і коли він засне, перев’яжи його своїм весільним рушником. Його весільного рушника спали. На тому все скінчиться, й буде він таким, як перше. Й житимете ви в злагоді та добрі. Він сам хоче позбутися свого лиха, та не може.
…Село лежало в глибокому байраці, було воно сіре, обшарпане, бідне, хоч називалося — Багате. Колись і було багатим, та пан обдер до кістки. Мені про те оповів старець — каліка, якого здибав біля криниці, де напував коня. Селом володіє сотник Сербин, воно віддане йому на ранг самим царем. Найманці служать тому, хто дужчий і хто їм платить, колись вони ходили й під знаменами Хмельницького, і під корогвами Виговського, тепер же передалися цареві. Служать йому пильно та ревно, наглядають за людом тутешнім, з корінням викорчовують будь — яку непокору, своевольство, з селянина випивають усі соки й багатіють на тому.
Сонце вже хилилося до вечірнього пруга, Білокобилка вирішив поминути це убоге село та заночувати деінде, нехай і в полі. Підгар чвалав униз, осідаючи на передні ноги, Семен роззирався, але ніде не було видно ані лялечки. Він би й поминув село, якби біля цвинтаря не помітив людської голови, яка лежала під тином. Голови без тулубу. Подивував на те, скочив з коня. Й зрозумів усе. То був заплетений у тин чоловік, голова — по сю сторону тину, тулуб — по ту, на кладовищі. Голова кліпала повіками і облизувала пересохлі губи. Неборака був літній чоловік, він геть охляв, висів у тину, неначе горобець, який заплутався в шипшиновому кущі. Ті, хто заплів бідака в тин, ще чогось від нього сподівалися, чи заклали на смерть?
Вирушаючи в дорогу, Білокобилка зарікся втручатися в будь — чиї справи, але тут помирав чоловік, і він не міг проїхати мимо. Ступив до тину, і в ту мить пролунало з — під верби:
— Ей ти, правуй, куди правуєш…
Під вербою з ґирлиґою в руках сидів босий ґевал у синій чумарці. Він підвівся, погрозливо поворушив ґирлиґою.
— На кому це немає хреста? — мовив Білокобилка. — За віщо його?
— Цікавий був, як оце ти… Ану відійди!
— Я цікавий оддавна, — тамуючи гнів, мовив Семен.
— То вистачить лози й на твою довбешку. Он бачиш, — вказав ґирлиґою на купу лози.
— Мою ця лоза не витримає. Вона ж трухла. — І похитав кілок у тину. — Бачиш — розвалюється.
Ґевал роззявив рота й забув його затулити, в рота влетіла муха. Тинок на очах осідав, розпадався.
— Сьогодні плели, лоза свіжа. Облучки з неї роблять. Та ти що!.. — Він гикнув чи гавкнув, вимахнув, неначе кінь, головою і вдарився вподовж вулиці, аж курява встала під босими п’ятами.
Семен ледве встиг підвести небораку (той опирався, найчастіше, коли нас визволяють, ми опираємося), обтрусив його, а вже сторож вернувся назад, за ним бігли осавул і троє челядників.
Осавул, схожий на щупака (довге, наче щучий лич, обличчя з рідкими зубами, скошений назад лоб), — ось такі щупаки об’їли, обгризли Україну до білої кістки — зарепетував на всю вулицю.
— Ти хто такий? Яке маєш право? Та ти знаєш!.. Та я тебе!..
— Я — стойчик, везу листи гетьманські, — поважно мовив Білокобилка (що нахабніша брехня, то радше в неї вірять).
Осавул на мить сторопів, і голос його трохи упав.
— То й їдь собі… А в наші справи носа не сунь. Прищикнемо. — А сам здивовано косував на поламаний тин. — Він не сплатив подимного і поземельного ще за минулий рік.
— Він сплатить сьогодні, — впевнено відказав Семен. — Скільки там?
— П’ятнадцять мір. Та в нього…
— Сплатить.
— Сьогодні? До захід сонця?
— До смерку.
Осавул загоготів. Йому підгигикнули гайдуки. До смерку лишалася одна, од сили дві дзиґареві години.
— Присилайте підводу…
— Ну, дивися… Якщо не заплатить… Важиш за нього, — і очі дивилися нездвигно, по — хижацьки. Якби міг, уже зараз проковтнув би цього зухвалого козака, але щось його стримувало.
Семен вів небораку під руку — той був худий і щупавий, наче весняний птах, заплітав ногами, й заплітався йому язик, неначе після доброї чарки:
— Нащо ти… П’ятнадцять осьмачок… Усугубиш… на гірше.
— Що може бути для тебе гіршого, — сказав Білокобилка. — До ранку ти задубів би.
— Але ж… П’ятнадцять осьмачок…
Вони прийшли до обхідчастої хати. Чорніли похилені дощані ворота, але ні тину, ні навіть вір’я не було. Ще стояла вгрузла в землю комірка, двері було підкопано — інакше не відчинялися.
— Тебе як звати? — запитав Семен. — Кадовби твої де?
— Кириком мене звати… Які там кадовби. Один кадівбець… у сінях. Там на дні три жмені жита…
— Бери коробку й вибирай, що є. Але спочатку напийся води та вмийся, — й подав корячок, який висів у сінях на мотузку біля відра. Кирик пив зі стогоном. А тоді взяв коробку
й почовгав у куток сіней, де біля драбини стояв солом’яний кадівбець. Білокобилка сів на призьбі.
Тим часом по вулиці проторохтіла підвода, візник тпрукнув на коні.
— Гей, там… — і засміявся.
— Гей… Тут… Зараз, — одгукнувся Білокобилка. — Готуй мішки.
В сінях почулося кректіння.
— Нашкріб… Одну коробку…
— Неси! — наказав Білокобилка.
Кирик поніс жито. Небавом вернувся, й Семен знову послав його в сіни:
— Вигрібай…
— Там самі обметини…
— Вигрібай, я сказав.
Крекчучи, дивуючись, Кирик виніс другу коробку:
— Мать, там дно прорвалося, а пашня була під дном.
Панський комірник скрипів на возі:
— От псяюха, казав — немає. Тебе б не в тин, а головою в річку…
Кирик ходив по двору, наче янгол по хмарі. Врешті відніс останню коробку:
— Там на дні ще трохи осталося…
* * *
Кирик скапарив вечерю (його жінка два дні тому сховалася в дочки на хуторі) — затірку, затовк її салом — виміняв у сусіда за жито граночку сала, й виміняв також півкварти горілки — поганої, з пригарою, повечеряли. По тому повкладалися спати — Кирик на старому возі в саду, я на горищі в комірчині, де лежало кілька оберемків старого сіна. Залазив туди просто з землі через піддашшя — так низько комірчина присіла до землі.
Чомусь довго не спалося, чи то гірчила горілка, чи думки. Думав: недоля моя, а може, сам винуватий, що раз по раз втручаюся в чужі справи, скільки разів заказував собі обминати чужі негаразди, не брати на себе одвіт за чужі лиха, а вони самі кладуться на мої плечі. Мені вистачає своїх клопотів, своїх лих — на мені повисли життя Миленького та Пукавки, не сповню Пивового веління, посадовлять їх на палі, а мені тоді до смерті не спокутати гріха. Чи це Господь посилає мені тяжкі випробування? За віщо? За чиї гріхи? Моїх родичів, мої власні? Тоді для чого Бог витворив нас? Для страждань? Либонь, так думати не можна, прецінь думки самі тиснуться до моєї голови. Я не хочу ні за кого бути в одвіті, але хіба можна прожити життя в одвіті тільки за самого себе? Ось і оцей Кирик… Чоловічок мізерний, але чим він завинив перед світом за отаке своє життя? Й не тільки він, а увесь люд наш? Чому саме нам послано недолю, що обсідають нас чужі племена, топчуть нашу віру, закривають наші церкви, нав’язують свої звичаї? Ачей не звитяжні ми, не працьовиті? Не нашим хлібом, не нашою зброєю укріпилася Польща? І укріплюється Москва? Що суть вони без наших пшениць, без нашого меду, без наших шабель? Ніщо. Чому ж тоді не судилося нам одноосібно володіти нашим багатством? Може, ми надто довірливі, надто терплячі? А чи дурні? Чубимося поміж собою, а поманить кого чужий мізинець, біжимо, гублячи чоботи. Не люблю гірких думок і чорних снів. Мені приснилася мальва — квітка, висока, під саму стріху, вона заглядала у відчинене вікно й розмовляла зі мною. А я був молодий — молодий, майже хлопчик. І Мальва молоденька — сливе дівочка. І ходить у віночку дівочому. Зняла той віночок і одягла на мене. Й так мені стало гарно, так гарно, солодке тепло розлилося по всьому тілу, а тіло стало легким… І я полетів. Понад городом, понад річкою. Щоправда, летів важко. З усіх сил махав руками та ногами, а шугнути високо вгору не міг, раніше я літав часто, легко та високо, щойно склеплю повіки, й ширяю вгорі разом з ластівками, люди дивляться з землі на мене, в страхові показують пальцями, а я регочуся. Відтак почав літати все рідше й рідше. Й опускався нижче та нижче, по тому зовсім перестав літати. А оце полетів знову. Й зачепився ногами за вербу та гепнувся на землю. Мабуть, правду кажуть: дурному дурне й сниться.