…По той бік ставу в місячному сяйві мріло сонне село, хати присліпувато мружилися супроти місяця, далеко на заході горіла над землею червона мітла, горіла вже цілий тиждень, сходила з місяцем і заходила, люди казали — на біду, верби на греблі гойдалися, наче п’яні, — одна туди, друга сюди, а греблею важко плуганилася постать у плескатій, опушеній колись добрим тхорячим хутром, та вже облізлій шапці. Жовнірську горлатну шапку Семен віддав у шинкові за вечерю та сніданок, натомість отримав ось таку. Вчора йому пощастило — трапилися хурщики, які взяли його з собою, і він усю дорогу платив їм баляндрасами та співом — мав добрий голос і любив поспівати; а сьогодні цілісінький день збивав чобітьми пилюку й притомився, приморився, охляв. Його увагу привернув плескіт млинового колеса, він повернув до млина й вийшов на палубу. В млині не світилося, це присмутило Білокобилку, він знав, що іноді млин меле й сам, мельник завдасть у кіш кілька коробок жита або пшениці, сам іде спати, одначе таке трапляється рідко, хороший господар млина не покине, він підійшов до дверей і тричі грюкнув кулаком у пересохлі дошки. За дверима зашелестіло, далі почувся якийсь цокіт, вони прочинилися до половини, і в них з’явилася темна пика.
— Ти й сюди прийшов!
— Позапозаминулу ніч — ти приходив до мене, а тепер я — у віддяку.
— Не хочу мати з тобою справи. Мене немає. Згинь.
Двері грюкнули біля самого Семенового носа. Й одразу зупинився млин.
Робити було нічого, село спить, в хату такої пори ніхто не впустить, доводилося вкладатися на голих дошках. Добре, що теплі, ще не вичахли після спекотного дня. Втомлений, Білокобилка спав неначе вбитий. І вже не чув, як тихо скрипнули двері й тихенько, ледь — ледь поцокуючи копитами на сходинках, з палуби спустилася темна постать і шаснула в бузинові хащі, як звідкілясь узялися на греблі дві відьми, вони оддавна не могли поділити одного рогатого каваліра, сукали одна одній дулі і обсцикали одна одну, як прилетів на млин і сів велетенський пугач та затужив — заголосив на все поле.
Прокинувся Білокобилка рано, його розбудило поскрипування та помукування — приїхали перші помолці. Вони виїздять з дому серед ночі, приїжджають удосвіта. За першою паровицею приїхала друга, приторохтів драбинчатим возом парою крижастих салотрясів хуторянин, скрипіли ярма, дзвеніли занози, погукували господарі. Пускали в долинку на сиву від роси пашу волів, і вони смачно, зі скрипом голили її пружними губами, хуторянин путав коні, сердився: "Ногу, приймись, ногу, кажу, не напасешся", над лугом сивою шалінкою повис туман, і десь у його глибині ховавкав перепел. Хуторянин сердився ще й через те, що не було мельника, справний мельник у цю пору вже в млині. Помолці розвели багаття, смажили на шпичаках сало, звідкілясь узявся рудий пес, сидів неподалік, облизувався. Помолці поснідали — підживився біля них кришеником сала та холодними гречаними млинцями й Семен, приїхала ще одна кінна підвода — чоловік та жінка, — а Махтея Ворона все не було. Помолці нервувалися, врешті вмовили чоловіка та жінку, які приїхали останніми й ще не випрягли, проскочити до мельника додому, в село Пічкурі, яке мріло в росах по той бік ставу. Ті поїхали, їх довго не було, а з бузинових хащів уже видряпувалося сонце, спивало туман на лузі, золотило хрест на церковній бані посеред села, врешті по греблі проторохтів віз, і з нього скочив Махтей Ворон. Це був невисокого зросту, тугенький тілом чоловік з чорним, як смоль, прилизаним чубом, круглим обличчям, зачаєною в кутиках рота посмішкою, яка мала означати, що Махтей знає більше, ніж будь — хто, неговіркий, недовірливий, неквапливий. Такі люди зрідка люблять покпити з інших, хоч здебільшого роблять це кепсько, вдають із себе розумак, святенників, нишком випивають. А, може, Махтей Ворон і справді знав більше за інших, може, знав і про те, хто мешкає в комірному у його млині, й це вивищувало його у власних очах та ставило над людьми.
Але сьогодні Махтей не був схожий на себе, він метушився, махав руками, когось лаяв і сказав, що ниньки він не молотиме, що в нього лучилася біда. Помолці просили, кланялися, нишком спльовували, погрожували "заказати всім" не молоти в Махтея, а Ворон і далі метушився, а то раптом завмирав і втуплювався поглядом собі під ноги. Врешті до нього приступилися всі гуртом, і Махтей уп’яте через десяте переповів, що в його жінки пропали дорогі коралі. "Встала — були, сіли снідати — нема. Скільки казав: не носи їх у будень, а вона не слухалася, мовляв, коли вони не на мені, в мене болить голова… Ті коралі коштують як дві пари волів".
— У вас хтось був? — запитав Білокобилка.
— Не було нікого, — відказав Махтей, маючи й Білокобилку за помолця.
— А діти?
— Діти ще спали. Вишукали ми скрізь… Та там і шукати ніде. Вона тільки й прошла до хліва, завдала свиням їсти, та й назад у хату.
Білокобилка задумався.
— Ось що, хазяїне, — сказав. — Засипай у кіш, пускай млина та підемо до тебе пошукаємо…
— В голого за пазухою…
— Трапляється, що і в голого можна знайти.
Ворон потупцював на місці, а таки пішов пускати млина.
По тому вони знесли на палубу мішки з воза, яким уже їздили до Махтея додому. Махтей, Білокобилка і хазяїн посідали на драбиняка і вйокнули на коні.
…Ворониха повзала на колінах по стежці, протоптаній від хати до сажу. Семен також пройшов по тій стежці, обдивився в сінях, у сажі, заглянув до порожнього корита, а далі присів біля жінки й почав розпитувати, як сталася пропажа.
Молодиця була негарна, ротата, й він зітхнув. "Було б добре, — подумав, — знайшовши коралі, почепити їх на красиву, гнучку шию. Не пощастило".
… — Я ж тільки туди й назад… Запарила висівок, підмішала дерті…
— Дерть де стояла?
— Там же, в коморі у кадовбі.
Семен обдивився кадівбець.
— А як висипали свиням?
— Як завсігди… Перехилилася й висипала. Свиня почала їсти одразу, а підсвинки довго не підходили.
Білокобилка ще раз пройшов до сажу, далі довго розглядав свиней. Чухав свиню за вухом, під животом, свиня рохкала й лягла, вивернувши живіт.
— Ось що, хазяїне, — сказав Білокобилка Ворону. — Хочеться мені ковбас… Клич колія та ріж свиню. Вона не поросна?