123.
І навхрест на закляту кладь штилі
поклав під зоряною висотою,
і швидко обсипати по землі
ії він бростю розпочав святою,
мовляючи: "Пекельні сили злі,
розсиптеся на пил самі собою,
нехай від ваших світових облуд
народня праця стане вільна тут!"
124.
А на могилі в зоряній заграві
Степан лежав під цей таємний гук
й на все, що діялося у канаві,
дивився з двох під бородою рук;
але у відповідь копацькій справі
не ворушився в нього жадний рух,
і шапка удавала волохата,
що сам це гайдамака, Книш, на чатах.
125.
Нарешті на могилу вийшов дід
і мовчки ліг на північ, до Росєї,
Степан же, не питаючись, на схід
лежав у чорній, наче ніч, киреї;
прийшов за дідом і Свирид услід,
і, думки теж не кажучи своєї,
при боці в батька ліг... і сумно всі
немов чекали інших голосів.
126.
А в Буді, в Рохмистрівці, в Санджарівці
та ще в Макіївці і в Ташлику,
і в тихій Шполі, і на Сигнаївці,
і за Цвітковою у В'язівку,
і на скелястім Тясмині, в Тернівці,
мов на осиковім старім пеньку,
у тиші вогкій, весняній, урочій
світилося з церков посеред ночі.
127.
Бо кожная душа в таку добу
не спить від подиху якоїсь волі,
забувши цілорічну боротьбу
за хліб та сіль, і може й усміх долі,
і душу гарячішу за клятьбу
держить у церкві, у лямпаднім колі,
аби жаркіше сяли ставники,
як дочитають до хреста дяки...
128.
І пекло щоб з'явилося на очі
у церкві людям на єдину мить,
де круглі обрії, неначе ночі,
димами заклубочують блакить
ї зупиняють голоси і корчі,
і лускотіння тіла, що горить;
де сплять висоти, мов забуті ґрани,
і бачать в сні холодні океани.
129.
А до висот, на сто сот миль чи ні,
із центру радіюсом на всі боки
круті стежки блищать по бочині,
напоєні мовчанням замороки;
по них сповзають хмари сірчані,
із-під яких пливуть смердючі стоки
і аж внизу чадний ховають рух
в розвернуту, бездонную діру.
130.
Геть вся поверхня вічної в'язниці
червона, ніби губи грішних чар,
і ряд за рядом крутяться кабиці
по ній розгонистим ґвинтом до хмар.
Всі казани в землі. Над ними з криці
триноги вкопано в масткий нагар,
з яких в ланцях за кожну ногу голу
звисають люди головами в смолу.
131. А з-під землі лихий вогонь кінці
свої жене по казанах боками
й при кожнім гріє на важкім стільці
сліпого вартового, ніби камінь,
який придавлює гроби мерців
єгипетських під нільськими пісками.
І мученики висять без пригод,
занурені в казан лише по рот.
132.
І всім їм незчисленним, міліонним
з триногами для задубілих ніг
та ще й з простором мовчазним, червоним,
і хмарами червоними, мов гріх,
де не почути грому, ні ворони,
що може сісти сірому на ріг —
ніщо, крім дзюркоту смердючих стоків,
не будить тиші в пеклі цім безокім. . .
133.
Та ще аж там ... на щонайглибшім дні,
від прірви сточної не більш як гони,
куди найгрубші брили кам'яні
дав мармур світовий на діл червоний,
і де крицева куля сатані
лежить замість всесвітньої корони,
така і на великість і на стан,
як Самгородський копаний майдан,
134.
від котрої розпечено й підлогу
так, що аж іскор сиплються мірки,
в якій Люципер ссе свою тривогу
і волі жде бездоннії віки,
то там... то там клепают на всю змогу
могутньої надлюдської руки
над вухами його без відпочину
старі чорти і без життя й загину,
135.
щоб розвалити муку коронну,
що виросла із заздрости та звади,
і випустити ще раз сатану
на світ до всемогутньої облади...
І щойно щілину хоч би одну
позначать молотів тяжкі упади, —
Як скрізь у передсвітню ранню-рань
аж від Карпатів по ріку Кубань,
136.
із сховищ вибігає кладь заклята
в облудах людських і таких істот,
і проти світлого блукає свята
там, де пустиння поросло в город,
аж доки до "Христа" при царських вратах
дяки не дочитають з книг та нот,
а дід священик на амвонних східцях
не скаже в гук: "Замки, замки залліться"!
137.
І криця в пеклі знов на сатані
збігається у гуркоті судомнім,
і з молотами демони на дні
здригаються, упавши, непритомні,
і б'ють лютіше жалами вогні
по всій червоній велетенській домні. . .
І в неї знов з самісінького дна
реве безумно в кулі сатана.
138.
А кладь заклята, вчувши цюю драму,
блукання темне кидає своє
й біжить назад ще у таємну яму,
де пліснява іржу й сучки жує,
але, на брость святу з нестяму
наткнувшись, грішми чистими стає,
і блискає в густій траві з росою,
аж доки хтось не доторкне ногою.
139.
І враз від хутора почувся крок
з-під людської тоненької облуди. . .
І хлопець стиснув з борони зубок,
аж помокріли в нього й пахви, й груди,
і ґудзики злетіли з петельок
без кашлю і раптової простуди;
але і воїн так не йде у бій,
як вирушив школяр на зустріч їй.
140.
А старші навздогін йому без слова
дивилися, немов своїм літам,
бо доля щасна, доля юнакова
не засміється радісно дідам.
І ось облуда ждана та казкова
стоїть чогось, хитаючися там,
і хлопець кидає перед собою
в обличчя їй важку іржаву зброю.
141.
І вслід галаснуло: "Рят-уй-те, ґвалт!" ...
Неначе вже знайомий голос Вустин...
І від тополь і білосніжних хат
розлігся відгомін широковустий . . .
І ще видніші стали у. сто крат
хати і тіні, і досвітні згусти.
І впала в вилазку аж унизу
заклята кладь до Костя в дерезу.
142.
З ліхтариками, прибраний і вмитий
на вутреню пасхальну йшов народ,
але, почувши крик несамовитий,
бігом до Костя рушив у город,
а степ, Чумацьким Шляхом оповитий,
з могилами похованих дрімот,
держав за кожную Свирида ногу,
що важко споглядав нічну тривогу.