Поет

Сторінка 33 з 37

Осьмачка Тодось

599.
І, взявши із-під себе білий камінь,
поклав його у чамайдан новий,
і вверх підняв тремтячими руками
та й кинув супокійно в чорторий...
І доки пузирило вир бульками,
дивився нерухомо з-під гори. . .
А далі бачили, як він без тями
безсило хилитався над полями" ...
600.
Поглянувши ж на казку, а не храм,
землі чужої генія, Растреллі,
яка летить назустріч небесам
від нас із розбишацької пустелі,
дала гарячу волю почуттям,
як уночі в покинутій оселі
прокинеться безрідний та рида,
що ніч лише у нього та біда,

601.
бо всі краї, заквітчані й не в квітах,
не подадуть ні з літа, ні з зими
ані зозулі на вербових вітах,
ні вісника, що в вікна б'є крильми,
намученому серцю у совітах
під захистом Московської Тюрми,
й воно тепер догонить ту хвилину,
що зводить дух повільно в домовину.

Дівчина
602.
"Ох, Боже ж мій, який незгойний сум,
що не ввійду у церкву я сьогодні
і до ікон не покладу внизу
на камінці, від вогкости холодні,
мою любов, надію і красу,
пахущішу за пахощі городні,
лілею тиху, мов дрімот хода,
яснішу, ніж при місяці вода.

603.
її я вирвала в саду з-під ґлею
й проплакала три ночі і три дні
над нею, над єдиною моєю,
щоб сльози всі у пелюстках на дні
зробилися сльозою однією,
мов зорі там, на вічнім полотні,
збігаються у сонце величезне,
і чорна ніч завжди від цього чезне...
604.
Я грудкою писала із ріллі
одно лише слівце "Свирид" три ночі,
три ночі на сосновому столі
лілею ту і сльози ті дівочі
хилила в букви, ніби до століть
планети на північному узбоччі,
аби з лілеї та з гарячих сліз
холодний діямант, мов крига, зріс...

605.
Аби його зірвав з коси у мене
із задуму підхоплений поет
і,вийшовши на місце височенне
в театрі під стотисячний льорнет,
гукнув у стовпище, чуттям злиденне:
"Це в неї я відняв такий презент!"
Аби увесь народ хитнувся з дива,
що гину, засоромлена й щаслива...

606.
Але він хустки взяти не схотів,
нема йому у мене й діяманта,
бо я простіша і від тих ще дів,
що кожна й погляду його не варта,
і він, бажаючи несвіцьких діл,
такого може і кохання в жартах,
зі мною не спізнавшися, утік,
щоб я, самотня, плакала ввесь вік ..."

607.
Та світ німий був, мов даремна мука
сучасних бідних і аж тих ще серць,
що бачили, як чорт пускав із лука
у пеклі витесаний камінець,
щоб збити з місяця, неначе турка,
Творця світів на дикунів хлівець,
аж стрілка вдарилася там на вітрі
об небеса тугі, немов Гранітні,
608.
й назад відскочивши на висоту,
загрузла у великогірній глині,
та й пне свою верхівку золоту
в те саме місце небосхилу нині,
де вирвала колись то силу ту,
якою сяє із хреста людині.
Бо свят Андрій із стрілки має храм
на пам'ятку спортсменам і чортам,

609.
а селянинові на стогін лютий,
що не осяє воскова свіча
йому дебелі чоботи із юхти,
не торкнуті ще вогкістю квача,
і що мов пароплав далекий з ,,бухти",
не загуде диякон до прочан:
"І ось пекельна брама не по дужа
вовіки церкви вже у наших душах" ...

610.
Та край мовчить, як скошений пирій,
бо світ є тінь небаченого Бога,
яка геть кожній часточці своїй
скривавлену грізьбу схиляє з рога,
аби ніколи в щасний супокій
її не звала соняшна дорога
на захід, в світло надвечірніх дуг,
де прагне відпочити й людський дух.

611.
Далеко залунало берегами,
бо Ґонта пароплав спішив униз,
і Володимир, князь, під небесами
здригнув, мов човен зі споду до крис,
в якому гордо між очеретами
звели Сварожі внуки вгору спис
через Чигрин та гайдамацькі вила
до братчиків Методія й Кирила!
612.
Але до кого ти думки свої
підводиш, дочко України, в горах,
коли по всій землі чужі краї
і всі світи далеко у просторах
з людьми і зародками у гної
роз'єднуються й сіються на порох,
як щойно там бідою затрясе
і блискавку разючу пронесе ? ...

613.
Ох, серце, серце людське ще й дівоче,
ніколи знати не бажаєш ти,
що робиться і зробиться доконче
круг нашої сліпої самоти:
серед нещастя плачеш ти охоче,
і в радощах не стримуєшся ти;
душа, мов сонце хмарами на небі,
перебирає тінню по потребі.

614.
І я не знаю, чи почую ще
від тебе, дівчино, коли хоч слово,
але твій образ, мабуть, опече
мене не раз, нещасного, раптово,
коли впаде сторінка до очей
поета, наче сонце дорогого,
а в ній слова про горе й самоту
і про щасливу жінку молоду...

615.
Тому, коли до нас ти не байдужа,
гей, незбагненна Вічносте німа,
нехай зупиняться моря і суша
і стануть, ніби кам'яна стіна,
щоб ти, лише своєю міццю дужа,
що плід на древі вчасно підтина,
чернігівські ліси зірвала вранці
і понесла над містом наостанці,
616.
аби грудки з корінням і роса
залопотіли в київські покрівлі
і мешканців струснуло й небеса
над злом самотньої вночі ночівлі,
бо загубилася душа-краса,
немов до щастя золоті ключі в млі,
і дівчина за нею молода
на горах незриданними рида!...
ПРОЯСЕНЬ:
Один багатир справляв закладщину на нову хату. І коли по-
чалася посвята місця, то всі запрохані бачили посередині щось
низьке і довге, застелене так скатеркою, що її кінці лягали на
землю кругом "низького та довгого", яке стояло замість стола.
Після посвяти люди потрапезували на "низькім та довгім" і вста-
ли, щоб розходитися, але молодиця не втрималася та й сказала
хазяїнові: "І де то видано межи християнами у нашій землі,
щоб на закладщині нової хати та не було нового стола?" І
господар швиденько підійшов до "низького та довгого" та й по-
тяг до себе всю скатертину... І люди аж отерпли, як побачили
з-під неї нову домовину дном угору. І хазяїн казав: "На домо-
вині можна їсти з одного боку, а з другого ховати покійника.
А на столі можна їсти з одного боку, а як перевернути ніжками
вгору на другий бік, то вже стіл і нікуди не годиться. Домовина
це двоскладаний ніж на два ножики, а стіл односкладаний ножик
на один ніж. І коли ми це пам'ятатимемо, то і не будемо загони-
тися в житті ні в поле, ні в ліс, а будемо помірні, як і вода, що
знає, де треба бігти швидко, а де і зупинитися" ... І молодиця
вигукнула: "Цур вам, мій дядечку, від вашого розуму я, ма-
буть, з місяць не спатиму з переляку!" Ґа й розійшлися всі збен-
тежені і може дехто й гадав, що в новій хаті, мабуть, стоятиме
і новий стіл, або як господар каже "односкладаний ножик", а не,
прости Господи, "двоскладаний", якому він сьогодні на закладщині
віддав перевагу.
Горе нам! і навіщо ми самі собі з кожної речі робимо край
безодні, в яку сходить видиме й невидиме щохвилинно і навіки,
і ніколи не висилає назад жадного звуку утішити нашу тремтінну
душу? .. Бож ми і так життям злякані і перелякані!. ..
НЕСОСВІТЕННЕ
617.
Настали Петра може й так, як треба:
мисливці не брели у пшениці,
й вони росли, стеблилися до неба,
розплоджуючи у ярках зайці;
але вода кривавилася тепла
в ріці і в зарічках у осоці,
диміло із рушниць на людські жарти
так, ніби світ був тільки кулі вартий.
618.
Хвилин із п'ять, вороні під крило
від Києва до Скитської могили —
і там вітряк схилявся на вирло,
неначе вершник на коні без сили.
Під ним турецьке просо поросло,
чебрець, козельці і Петрові жили;
між ними догнивали шалівки,
і дах, і потрухлявілі кістки.