500.
І що сами не покидають мук
на висічених долею рубінах,
щоб небо не погасло, ніби гук
сича на дальної дзвіниці стінах,
який турбує, мов жага розлук,
надією, що квітне на руїнах:
що люди без небесних тих вогнів
обернуться в лютіших різунів.
501.
Якби з'явився деспот войовничий
і взяв бібліотекарів на паль,
а книги всі і справи видавничі
геть повивозив у степи на спал
і друкарів проклятих може й тричі
попік, немов себе Сарданапал, —
то теж погасло б небо над землею
навіки із катівнею своєю,
502.
де блиск потужний широчінь січе
на мармуровій замкненій підкові,
як на поверхні моря, що тече
з вогнями у безодні загадкові...
І скрізь катівське сяєво річей,
мов з блискавок відбитки випадкові,
горять, шматуючи стражденним зір,
які блищать далеко потом шкір.
503.
І, захищаючись від блиску муки,
без руху жадного вклякають ниць;
а небо мчить, неначе через луки
розбурхана вітрами зграя птиць,
без волі, з таємничої принуки,
як зірвані кінці від блискавиць;
за ним, не сподіваючися зради,
летить земля бескеттями западин".
504.
Тут, дівчині поглянувши до стіп,
редактор мовив, як з нічної змори:
"Не в вічність, а у шлунок лине світ,
керують не поети, а майори,
віддайтеся ж вояці в цвіті літ,
"Хоть і прі блєскє утренней Аврори",
і ви осягнете за перший раз,
яка то в нас поезія в цей час!"
Дівчина
505.
"Поезія ... поезія ... А діл цей,
де Юда жив, і Брут, і добрий Хам,
у кожне людське серце кида кільце
зформоване жагою і чуттям,
яке вихвачують діди червінцем
собі на палець у дівчат і дам,
а юнаки зухвалістю та чином,
і робляться дружинами до згину.
506.
Але поет ... оберне так поет
що проліта воно замети смерти
і аж тоді затримує свій лет,
коли спадеться з поясом планети,
із-під якого плине вічний мед
творцям-артистам на святі бенкети,
лишаючи хоробрим воякам
дівчат в'ялити гуком гопака".
507.
І, не закінчивши своєї гадки,
затримуючи в грудях навіть дух,
студентка вибігла. . . Так само з кладки
збігає хлопчик на безпечний луг
і травами простує аж до грядки,
де гусенята стереже пастух,
щоб розказати, як порушив хвилі
цар водяний від берега з півмилі.
508.
"Але чого злякалася вона,
ця недоторкана перепелиця?"
Сказав Редактор й тихо від вікна
став придивлятися, як зір іскриться
в сови з важкої шахви до сукна,
ще червонішого, як багряниця,
що вигравали вже на жеребки
не римські, а совєтські вояки.
ПРОЯСЕНЬ:
Недалеко джерельця, що протікало в польовім яру, був жі-
ночий манастир. Щоранку із манастиря до джерельця одна моло-
денька черниця приходила молитися. Тут же часом і діти з су-
сідського хутора пасли свої вівці. І ось один пастушок заснув
біля самого дзюркоту води. Черниця, прийшовши і побачивши
таке, поцілувала сонного, і схвильована, не молившися й Богу,
вернулася в манастир. Пастушок, прокинувшись, почав тривожно
питати: "Хто мене великий поцілував? Хто?" Діти, нічого не ба-
чивши, сміялися з нього. Дома він і матері питався: "Хто мене
великий поцілував? Хто?" І мати відповіла: "Господь з тобою,
дитино моя, мовчи отам, щоб не занедужав..." І навіть вже,
як одружився він, то морочив жінку, щоб вона його цілувала
так, як цілують великі. Жінка плакала і мовчала, гадаючи, що ви-
йшла заміж за хворого.
А коли він умирав, то жінка покликала з манастиря стару
черницю висповідати недужого. Черниця прийшла і вже заста-
ла його мертвим. Жінка сказала, що чоловік умер від таємної
недуги, бо все своє життя шукав того поцілунку, яким цілують
тільки великі. Черниця знов схвилювалася і мовчки поцілувала
мертвого в чоло і швидко вийшла з хати, утираючи очі від гір-
ких сліз, що раптом ринули з душі.
І чого в цієї людини так несподівано прокинулося горе?..
Чи не через те, що вона згадала колишнього сонного пастушка
біля дзюркоту води?
ЖАГА
509.
На млосне місто лився з сонця промінь,
асфальт розтав, напікся сірий брук,
крізь котрий ніби ввесь від сонця пломінь
стікав в огненний став підземних хуґ,
які десь виривалися крізь комин
вулканів на небесний синій лук,
як веслами гойдали блискавками,
а континентами, немов човнами.
510.
На вулицях гула юрба свята
з газетами, та клунками, та ґрипом,
порозтулявши спечені вуста,
запилені у борошно "комбідом",
і підкидала коліньми авта
у розгарячене на бруці літо,
аж парувало із потилиць скрізь
і скреготало, мов крутило різь.
511.
Свирид ішов між нею тротуаром
думки хилили голову до стіп. . .
Отак у купу степового жару
важким кінцем занурюється сніп...
Про що він думав і якого чару
промінням у душі яснів і сліп,
що зір ясний палахкотів завзяттям
ще каламутніше, як від прокляття?
512.
І обминув на розі довгий хвіст
людей, що вився до крамниці з хлібом,
оглянувся, і, випроставши зріст,
звернув у вулицю широку сліпо,
неначе провалившися під міст,
де хвиля гурка безнастанно ціпом,
аби від берега наприкінці
поодмолочувати камінці:
513.
,,Через простори дикої країни
вперед хвостом державний кінь чвала,
за ним летять шляхи, пили, руїни,
й хитається всяк храм серед села
й безладно дзвони б'ють об бальки й стіни,
аби їх рев і розпач рознесла
остання буря до статечних націй,
де певні ще насущного та праці.
514.
Крізь роки, що минули, і віки,
на степ, де світить сонце, наче злочин,
простягся морок від хвоста й гудки
державного коня, що стать не хоче,
неначе ніч женуть кудись круки:
назад, назад, нема спочивку й збочень! ..
Аж ось туди вже долітає тінь,
де пнеться монумент у височінь.