429.
І через те любити починає
вона самотні муки та жалі,
а щоб вони на небі стали раєм
і правдою святою на землі,
в розпуці нишком молитви читає
ще краще, як нещасні королі,
і вже свої навіки хилить брови
Спасителеві під вінець терновий.
430.
І вже самотній з Гетсиману гук,
що має силу в пастухах і в вівцях:
,,Ох, відхили від мене чашу мук,
Мій Отче, сповнену по самі вінця". —
гукатиме про ПОДЕИГИ розлук
скрізь на середохресних перегінцях,
але повік не прошепоче їй
про смерть сердечних, найдорожчих мрій...
431.
Повік не прошепоче, що у колі
буття і смерти серед людських душ
Христос вів гру божественної ролі,
бо той був, що узнав, найперший муж,
що власної й на мак не має волі,
а тільки поводатарський твій гуж,
тому і на бездар не зводив руки,
коли його тягли на хресні муки.
432.
Бо зло, ані його провісник сич
не зникне, хоч і вирвемо у ката
і поламаємо кривавий бич,
що б'є мене, закатувавши брата,
звідтоді, як куми п'ють могорич
аж доки не закидає лопата,
бо треба, щоб у боротьбі облад
від волі нашої пропав сам кат.
433.
І через те Христос тобі супроти
не опирався і не повставав,
і я і невдоволення і спротив
у тихім серці довго теж ховав,
гадаючи, що посеред голоти
духовної орел із неба впав,
гадаючи, що не артист він в ролях,
а єсть і Бог, і світовая воля.
434.
Так слухай же фельдфебельське "раз, два"
безмежним вухом схованої пики,
як з невеличкого свого єства
вигукую проклін тобі великий,
що був, мов неміряна верства,
супроти рабського ярма й притики,
призначених на мене й на народ
для мук і найганебніших пригод.
435.
І вже, коли стихіями страшними
ти цю ніч вирвеш з мене почуття
і понесеш його туди між ними,
де з смертю відбувається злиття,
то поспішай з обіймами слизькими,
я вже схилився впасти в небуття" ...
І вихор став йому дихання рвати,
і він притомність, застогнавши, втратив ...
436.
І дивом памороки переміг
на санях в полі, ще живий нівроку,
де, загрузаючи в глибокий сніг,
давали коні втомленого кроку,
щоразу шлях зникав би в них з-під ніг,
якби признаки не стриміли збоку,
бо хуґа в очі била із ярів
шаленим морем зрушених снігів.
437.
А там якраз посеред ночі ззаді
з пожежі відблиск то згасав, то тлів
і зменшував свої кінці вусаті
на розхилитанім небеснім тлі.
Так цукор той, що хочеться кусати,
у воду тане в сповненім котлі
і, розпливаючися тоншим краєм,
на дні для ока потім геть зникає.
438.
На житніх двох кулях в задку саней
сиділа Вустя мовчазна й безруха,
а в передку при посторонках шлей,
нап'явши шапку заячу на вуха,
уважно Пугач правував Андрей
в той край, з якого била завірюха,
по голосу угадував Свирид
спрямованим двом коням до копит:
439.
"Повеземо його ми попід гаєм
до мене проз завіяну мокву,
і буде там аж доки підчуняє,
а потім справимо йому сакву
і допоможемо тоді звичаєм
поїхати на скарження в Москву;
не перележить і не пересидить
він хати дружньої, сам Бог це видить" ..
440.
І втратив парубок посеред нив
свідомість, вражену тепер раптово,
і думаю, що в серці утопив
потрібне щастю найщиріше слово;
але натомість гірше ще завив
кошлатий вихор десь до яру ровом
і гуком заглушив свого виття
об дишель мокрий орчиків биття.
441.
І, гей, яку то радість серце має
писати тільки щиро про той люд,
який собі подібного спасає
від цупко смертю висуканих пут,
бо нашій бідній тямі милим краєм
здається і Господній Страшний Суд,
де нам єдиним чином може совість
врятує від ганьби життьову повість!..
Я відчуваю на душі вагу щоденного
і непорушність думки,
навколо бачу я жорстокий світ,
в якому видаюся за ніщо.
Байрон.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ПРОЯСЕНЬ :
У людськім племені "Віща Птиця" убили царя. І воно мало
звичай тільки того робити наступним царем, хто знайде убійни-
ка царського. І щороку оголошувано на широкому майдані перед
народом: "Пора вже нам мати царя. І хто знайде царського
убійника, той цар". Так пройшло дзадцять років. І голова на-
родніх зборів племени "Віща Птиця" прийшов додому і взявши
за руку свою жінку, ввійшов до сина в кімнату і спитав його:
"Хочеш бути за царя?" А син, двадцятип'ятилітній юнак, відповів:
"Хочу". Мати зараз в себе з пазухи витягла хусточку і з неї
подала перстень юнакові: "Це царський перстень, надінь, вій
твій". І вслід за цим голова народніх зборів став навколішки і по-
тяг дружину стати та й проказав: "Убий нас, батька свого й ма-
тір, ми убійники царя. Як ти був маленький, цар був украв твою
матір і тікав з нею колісницею. Я застрелив його з лука. І похо-
вали ми його з матір'ю у садибі під явором. Той перстень, що
ти надів, скаже народові про душогубців". І син відповів: "Коли
треба убити любов, завдяки якій я дихаю на цім світі, то я не
хочу бути царем" ... І встали батько з матір'ю на ноги, і батько
вимовив: "Як так, то тікаймо з рідного племени, бо я не хочу,
аби була людина і та убійником царським, про яку я думав, як
про майбутнього царя"... І вони виїхали на двох колісницях за
межі племени "Віщая Птиця". І як кидали свою садибу, то страш-
но шумів явір над похованим царем, немов нагадуючи втікачам
про те, що той, хто не вбиває любов, мусить носити перстень ца
ря і бути похожим на царського убійника...
КРЕМЛЬ
442.
В Московський Кремль, неначе в Бринський ліс,
хилився в квітні місяць із просторів
і, ключ пустивши із своїх коліс
через бескеття та сліпучі зорі,
ударив ним об лінії завіс
фортеці давньої, як ніч надворі, —
і двері відчинилися Кремля
аж залунала в камені земля.
443.
І вскочило із міста ледве чути
скаженим рухом кинуте авто,
і полетіло на той шлях забутий,
що громом вигравав під копитом
колись коня Скуратова Малюти,
коли з опричниною він гуртом
опівночі крамолу мчав ловити,
веселий, буйний і несамовитий.