338.
внизу обкручував коло кісток
юнацькі ще не виброджені ноги,
а другий же катюга, на висок
йому насів по праву перемоги
й приказував... Неначе молоток
до нігтя доторкав без сили й змоги,
аби влупити в палець потім так,
щоб з нього не лишився й мокрий знак:
339.
"Таваріщ мой, сільнєє еті ноґі
разбойніку, атаману вяжи,
даби атсюда нікаґда дароґі
нє винєслі на волю злой душі...
Таваріщ мой, расєйскіє астроґі
ему как птіцє вольной камиші,
поетаму не дайся мілосердю
і тут же накажи жестокой смертю!"
340.
Але Свирид на диво дивне з див
стрічав спокійно й мовчки небезпеку
так само, як і той, кого судив
московський суд в Сибір, для всіх далеку,
спокійно від'їздить від рідних нив
на інший холод і на іншу спеку,
бо знає, що журитися дарма
скрізь там, де справедливости нема.
341.
Але як і вигнанець в путь останню
єдиний споглядає в серці чин,
що прислужився самоті й вигнанню
причиною жорстокою з причин,
так і Свирид такому спогляданню
підпав, спостерігаючи загин
й ознаки права на московськім каті
творити рабство в українській хаті...
342.
В цей час чекіст над Ваською устав,
й на місці тім, де має ніс людина,
була червона пляма та товста,
з якої бігли соплі, кров і слина...
І, геть заливши вуса і вуста,
текла туди, де горло мов резина
дугою напинало сорочки,
яких не прали може з рік прачки.
343.
І зброю він у блискотінні злому
лежачій жінці справив у лице...
І постріл виплюнув смертельну втому,
після якої потягла правцем
судома жінку в вічність невідому,
де за початком світу та кінцем
голосить час та з туги кам'яніє,
що в відповідь лише німе синіє.
344.
І з виглядом безсоромно страшним,
немов розвалена вночі печера,
схитнувшися над тілом неживим,
він ще раз вистрелив із револьвера...
І вже коли з повітрям злився дим,
москаль промовив люттю людожера:
"Ну, що, сприснула в мене з теплих рук,
гидка розпроносуко серед сук? .. "
345.
І, повернувши кусаную пику
туди, де вкручували, ніби в дріт,
і руки Чичці, без лайок та крику
аж до кісток удавлюючи слід, —
він із безтямного якогось шику
Свиридові сів раптом на живіт,
і щось хотів казати шайці бравій,
бо зуби вишкірив свої криваві...
346.
І в найжахливішу хвилину цю,
коли зібрався смерть зустріти Чичка
від неміренно-ницих волоцюг,
кому ні право людське, ні привичка,
ні рабський слізьми з'їдений ланцюг,
ні в націй молодих кордонна тичка
не збудять совість чорну, мов кагло,
бо в зброї серць ніколи не було,
347.
коли вже історичні браття руські
були аж на вершечку перемог,
влетів страшний знадвору лускіт,
і скло, і сніг, і грім останніх змог,
а вслід за ним на рями і на друзки,
і на череп'я скінчених тривог
схопився на столі, в снігах замети,
собака, ніби голова комети.
348.
На шиї в нього повній сніжних плям
звисали до струнких колін могутніх
дві планки від уже розбитих рям,
немов на бовті голощік у грудні...
На мить над іклами зробився злам,
пес хижо загарчав на всіх присутніх,
і з місця дав такого плигу він,
неначе кари Божої розгін ...
349.
І загула з вікна у двері хуґа,
густіша ще від диму у каглі,
а^к срібна погойднулася попруга
на загнанім в одвірок вухналі, —
і вся в господі з ганчірок потуга
поскидана в солому на землі
і на повбиваних німе волосся
від неї шелестінням узялося.
350.
І серед цих стихій за кроком крок,
то з ревищем страшним, то безголосий
качався буйний по землі клубок,
що утворив собака і безносий...
Нарешті моторошний хруп кісток
з гарчанням вже останньої погрози
почувся у снігу біля кочерг
і ніби враз морозами зашерх.. .
351. А ті, які сиділи на Свириді,
видавлюючи гордощі та піт,
схопилися давно несамовиті
дивитися на бою грізний хід,
і револьвери, кулями набиті,
держали аж на той останній зліт,
коли розпачлива надійде криза —
і вбити пса, а не свого харциза.
352.
І Чичка, хоч не корбами скрипиць,
та вкручений лютіше, як жорстоко,
лежав безвольно на соломі ниць
на все і глянути не годен оком.
І без сердечних навіть таємниць,
налитих у єство життєвим соком,
знав, що даремний всякий рішенець
і треба ждати на якийсь кінець.
353.
Та совісно йому було і шкода,
що дома вже у мотузки ганьби
і люта доля і страшна нагода
поклали зв'язаним без боротьби,
І він тепер, немов гнила колода,
закована в скрипучі холоди,
терпить від горя, навіть не зідхає
і, щоб розпастися, весни чекає.
354.
І серце вдарилося об кістки,
аж мозок в черепі загув з висками,
і піт на спині він почув слизький,
неначе хтось потяг під сорочками
по тілі теплім мокрі полозки. . .
І застогнав Свирид між мертвяками,
бо в їх уже спинилися серця,
діждавшися єдиного кінця.
355.
І Вовк собі тимчасом кликав страту,
пустивши здоланого з пазурів,
і голову на всю піднявши хату,
і знов загавкавши на ворогів:
із рота бігла кров у шерсть кудлату,
і капав сніг з розпарених боків,
а другий осідав на спину млою
і пса робив чекістам сатаною.
356.
Але відколи історичний чин
людина в книгах золотих нотує,
і до зірок під холод височин
таємні літери в ряди шикує,
відколи пащу чорних домовин
своєю кров'ю й мріями годує,
карбуючи й на скелях імена,
аби і їх ковтнула давнина, —
357.
відтоді людська пам'ять, часом стерта,
не підхопила на свої щити
ні мудрого, ні славного поета,
ні лицаря із замку самоти,
у кого б голос благородний креда
був силою такої правоти,
як в Вовка, що без людського закону
беззахисним повстав на оборону.
358.
І ось тепер душа моя болить,
що він загинув від чекістів лютих
якраз тоді, коли єдину мить
хотів уже над здоланим зідхнути, —
і гірко взнав, що ворог скрізь не спить
і невсипуще жде на наші груди,
утомлені у боротьбі тяжкій,
аби у серце вцілити набій.