245.
"Ще під четвер приснився сон мені:
збираюся топити й мию речі,
аж вийшли невеличкі два півні
у попелі на припічок із печі.
Один чорніший, ніж на сатані
осмалені вогнем пекельним плечі,
а другий білий, білий, наче сніг,
не торкнутий нігде ще рухом ніг.
246.
І чорний замахав крильми на двері
та й заспівав аж в комин загуло,
а потім, ще раз крила чорнопері
рознявши, канув глухо у кагло...
А білий он туди, де на фланері
святий, погнав крильми якесь тепло,
і, мов зачувши кригу холоднечі,
співаючи вернувся теж до печі.
247.
І я, знебушись гірше, як від ран,
схилилася до челюст головою:
аж там на черені лежить казан
і підпливає широко водою.. .
А в йому ж ноги мив колись мій пан,
мій син, прибувши з Києва зимою. ..
І що то, дочко, в мене був за стан,
що півня не було, а був казан?"
248.
І господиня перестала прясти
і очі стала терти рукавом:
"Це проти горя, чорної напасти,
що має з нашим статися двором" ...
— "Ох, як би я хотіла, щоб бокастий
візок мій возвістився вашим сном,
бо я приїхала в час нещасливий,
аби свого собаку віддали ви.
249.
Там розкуркулювати почали
вже за Дніпром у кожному районі,
грабуючи до нитки всі чини...
І люди ходять по полях, мов коні,
збираючи з капусти качани,
і падалицю у торби й долоні...
А діти їх, де яр чи сіножать
померзлі, мертві купами лежать.
250.
І пса убитого, мов дику птицю,
чекісти у подвір'ях з крісів б'ють,
здирають шкури й миттю за границю
возами й залізницями везуть ...
І в кожну харкають вони криницю,
і трупи псів побитих стережуть,
а з піль до стерва хтось підлізе скраю,
того підряд з собаками вбивають.
251.
А друга варта цепом за Дніпром
утікачів на цей бік не пускає...
І, тіточко, мій батько аґроном
і власть таких, як він, не обдирає,
і через те ваш Вовк з усім добром,
що батько мій у Рохмистрівці має,
залишиться: його ніхто не вб'є
про це віщує й серденько моє.
252.
За пса казали батько зрихтувати
мішок пшениці ще й вівса мішок,
а я від себе можу теж додати
сукна нового немалий шматок:
його позаторік купили мати
за царські срібляки у жидівок —
Свиридові колиеь костюм хороший
пошиєте, не витративши грошей".
253.
"Не мов, дитино, словом золотим,
бо я глуха, неначе в домовині" ...
І дівчина, зворушена таким
нещастям незліковним господині,
гукнула: "Ох, нехай би з тим святим,
жорстоким небом вся земля віднині
оглухли, ніби висохлі стави,
щоб тільки не були глухою ви!"
254.
И намиста синього скляний разок
на шиї вгляділа вона в старої,
і швидко наперед зробила крок
з рішучістю бездумною героїв —
та й розв'язала низку без морок,
і, намистинку взявши з тих розвоїв,
від сорому не звівшись нанівець,
зв'язала знов розплутаний кінець...
255.
А потім шкарубку від праці руку
швиденько у свої малі взяла,
і так, немов самим сердечним стуком,
який погнати кров тоді змогла,
поцілувала, мовлячи крізь муку,
палючішу від щастя і від зла:
"Не прокленіть, бо я й сама страждаю,
що сина вашого давно кохаю!"
256.
І, розхвильована в душі до дна,
щоб непритомною на діл не впасти,
із хати просто вибігла вона
у вічні нашому чуттю контрасти...
А Чиччиха на ввесь свій дім одна
крутнула прядкою і далі прясти,
та раптом знов, не давши їй ходи,
заплакала так само, як завжди.
257.
Бо зачарований в душі світ дії
немилосердно серце розбива,
коли реальні звуки світовії
там не шикуються в ясні слова
і не утворюють з мети та мрії
того, що має ув очах сова,
яку малюють на книжках домашніх
господарі освічені й поважні...
ПРОЯСЕНЬ:
Коли людина молода, то її свідомість невідомо де пробував,
але серце відкрите для неї щохвилини. Коли ж людина поста-
ріеться, то серце закривається, але свідомість з'являється і круж-
ляє навколо людського серця, щоб воно її впустило. Серце пла-
че і не пускає. Невже в цей вік свідомість, зблизившись із сер-
цем, прискорює його смерть?
ПРАВДА
258.
Ти знов пройшла проз мене в сад у сніг
і не помітила із-за галуззя,
аж похилився я з тремтячих ніг
і на поріг товаришів наткнувся,
та ще й почув: "Дитино мук моїх,
чого ти застогнав і похитнувся?"
Коли ж оглянувся, то вітер гув
від неньчиного гробу по снігу.
259.
І знаю, що якби у серці тугу
я ніс крізь села, повні горя й бід,
то кожна б сива жінка звала другу,
шепочучи слова мені услід
ті самі, що із цвинтаря під хуґу
я чув, коли ти йшла проз мене в світ
аж сад від них під інеєм здригнувся:
"Чого ти застогнав і похитнувся?"
260.
Але не діві, не старим жінкам
і не тобі складаю твір цей, мати,
бо мученикам терну для вінка
рубати дозволяли скрізь Пилати,
а рідна співчутливість боязка
не дозволяла б їх із чол знімати...
Тому нехай уся поема ця
лунає тільки сміливим серцям,
261. які завжди спроможні чарувати
своєю мрією й метою нас,
яким казками робляться і ґрати,
і співом щастя деспотів наказ,
а голосом сирени стук лопати,
що нам нагадував уже не раз
про плач, і крик, і дзвони похоронні
над тими, що упали безборонні.
262.
І в році тім, як і завжди, в грудді
Різдва святого сталося пришестя;
і хазяйни, і пес знайшли тоді
роковане, таємне перехрестя,
що у повітрі на землі й воді
насильство, зрада й душогубство пестять,
яке лиш раз буває за життя
розпеченим порогом в небуття...
263.
Життя, життя, ти хвилями без краю
геть затопило власні береги,
і я твою поверхню озираю
з розпукою німою навкруги,
бо скрізь нічого оком не стрічаю
в напруженні самотньої снаги:
Немає ні чайок, ні хмар, ні неба,
неначе й серця там мого не треба.