Карел Чапек
Поет
Перекладач: Юрій Лісняк
Джерело: З книги: Зарубіжна література: Хрестоматія.— К.: Освіта., 1992.
То був цілком повсякденний для поліції випадок! о четвертій годині ранку на Житній вулиці автомобіль збив п'яну бабу й помчав із шаленою швидкістю далі. I ось тепер молодий слідчий-практикант доктор Мейзлік мав розшукати винуватця. А молоді практиканти ставляться до таких справ дуже серйозно.
— Гм... — сказав д-р Мейзлік постовому поліцаєві № 141. — Значить, ви побачили за триста кроків від себе автомобіль, що їхав з великою швидкістю, а на бруку — людину. Що ж ви зробили насамперед?
— Насамперед я побіг до збитої жінки,— відповів постовий, — щоб подати їй першу допомогу.
— Насамперед треба було записати номер машини,— пробурчав Мейзлік, — а вже потім клопотатись тією бабою. Але, — додав він, шкрябаючи голову олівцем,— може, я й сам би зробив так, як ви. Отже, номера машини ви не побачили. Ну, а якісь інші прикмети?
— Здається, — нерішуче почав постовий № 141, — вона була якась темна. Чи синя, чи темно-червона. За димом із мотора я не розгледів.
— А бодай вам, — розсердився Мейзлік, — як же я маю тепер розшукувати цю машину? Невже бігати та питати всіх шоферів: "Скажіть, будь ласка, це не ви збили стару бабу на Житній вулиці?" Ну що я маю тепер робити, га?
Постовий шанобливо й безпорадно знизав плечима.
— Пане слідчий, — сказав він, — один свідок зголосився, але він теж нічого не знає. Він чекає тут поряд.
— Ну, приведіть його,— сказав з нехіттю д-р Мейзлік і втупився в куций протокол, марно намагаючись щось із нього вичитати.
— Будь ласка, ваше прізвище, ім'я й місце проживання, — машинально сказав він, навіть не глянувши на свідка.
— Ян Кралік, студент механічного факультету, — рішучим голосом відповів свідок.
— То ви, пане Кралік, бачили, як сьогодні о четвертій годині ранку невідомий автомобіль збив Божену Махачкову?
— Так, і мушу сказати, що винен шофер. Вулиця була зовсім вільна, пане комісаре, якби він пригальмував на перехресті...
— Як далеко були ви від місця події? — перебив його Мейзлік.
— За десять кроків. Я проводжав свого приятеля додому... з кав'ярні, і коли ми вийшли на Житню вулицю...
— А хто такий ваш приятель? — знову перебив його Мейзлік. — Тут він у мене не зазначений.
— Ярослав Нерад, поет, — сказав свідок не без гордості. — Але від нього ви навряд чи дізнаєтеся щось.
— А чому? —буркнув Мейзлік, хапаючись за соломинку.
— Бо він... ну, одне слово поет. Коли сталося це нещастя, він розплакався, як мала дитина, й побіг додому. Отже, коли ми вийшли на Житню вулицю, ззаду з шаленою швидкістю вилетів автомобіль...
— Який він мав номер?
— Пробачте, не знаю. Я не звернув уваги. Я помітив тільки, що він мчить як шалений, і саме сказав, що...
— А яка ж була та машина? — перебив його Мейзлік.
— З чотиритактним двигуном внутрішнього згоряння, — упевнено відповів свідок. — А на марках автомобілів я не знаюсь.
— А якого кольору? Скільки душ у ній їхало? Відкрита чи закрита?
— Не знаю, — спантеличено відказав свідок.— Здається, чорна; але як слід я не роздивився, бо коли сталось те нещастя, я зразу обернувся до Нерада й сказав: "Диви які падлюки: збили людину і навіть не зупинились!"
— Гм... — гмукнув д-р Мейзлік невдоволено, — це, звичайно, реакція цілком природна і слушна з морального погляду, але я волів би, щоб ви запам'ятали номер машини. Просто диво, добродію, які неспостережливі люди. Що винен шофер, це ви зразу побачили, і що такі люди — падлюки, це ви справедливо розсудили, а от щоб запам'ятати номер — то ні. Судити вміє кожен; а от щоб уважно, по-діловому роздивитись... Дякую вам, пане Кралік; не буду вас затримувати.
За годину постовий № 141 подзвонив до квартири, де наймав кімнату поет Ярослав Нерад. Господиня квартири сказала постовому, що поет удома, але він спить. Коли до нього постукали, Нерад прочинив двері і втупив у поліцая перелякані, очиці: він ніяк не міг пригадати, чого це накоїв учора. Нарешті-таки до нього дійшло, навіщо його викликають у поліцію.
— А конче треба йти? — невпевнено спитав він.— Бо я вже нічого не пам'ятаю. Я вночі був трохи...
— Під чаркою, — вмить зрозумів поліцай. — Я не одного поета знаю, добродію. Одягніться, будь ласка, я зачекаю.
Дорогою поет із поліцаєм розговорилися про нічні пивниці, про життя взагалі, про дивні знаки на небі й ще про всяку всячину; тільки політика не цікавила обох. Отак, ведучи дружню й повчальну розмову, й дійшов поет до поліції.
— Ви пан Ярослав Нерад, поет, так? — спитав його д-р Мейзлік. — Ви були свідком того, як невідомий автомобіль збив Божену Махачкову?
— Так,— зітхнув поет.
— А ви можете описати той автомобіль? Відкритий він був чи закритий, якого кольору, скільки душ у ньому їхало, який його номер?
Поет хвилинку напружено думав, потім відповів:
— Не знаю. Я не помітив.
— Може, хоч якусь подробицю згадаєте? — наполягав Мейзлік.
— Ну що ви! —аж здивувався поет. — На подробиці я ніколи не звертаю уваги.
— Пробачте, а що ж ви тоді взагалі помітили? — спитав Мейзлік іронічно.
— Ну... загальний настрій, — відповів поет непевно. — Розумієте, безлюдна вулиця.."— Раптом він схопився. — Та я ж написав про це вірші, як прийшов додому!
I заходився шпортатись у кишенях, видобуваючи один за одним рахунки, старі конверти та ще якісь папірці,
— Ні, це не воно, — мурмотів він. — I це не воно. Стривайте —здається, оце,— сказав він, втупившись у щось написане на внутрішньому боці розірваного конверта.
— Ану покажіть,— мовив Мейзлік поблажливо.
— Та це дурниця, — засоромився поет. — Але, як хочете, я вам прочитаю.
I, натхненно закотивши очі під лоб, він співуче продекламував:
марш темних будинків раз два на місці стій
світанок грає на мандоліні
чому так зашарілась дівчино чому
машиною в сто двадцять кінських сил
поїдемо аж на край світу
а може в Сінгапур
авто летить спиніть спиніть
кохання наше в поросі простерте
о дівчино о квіте зломлений
о лебедина шия
і перса й барабан і тарілки
навіщо стільки сліз
— Оце й усе,— закінчив Нерад.
— Пробачте, а що це означає? — спитав Мейзлік.
— Та це ж усе про ту пригоду з автомобілем,— здивувався поет. — Невже не зрозуміло?