— Знаю. Тепер уже не можна чекати! Щось мусимо діяти.
— Ти гадаєш, що Володар згодиться? Що він віддасть тебе мені?
— Не знаю... Не вірю в це... Краще втекти, перебратись через море в далеку Елладу. Там, кажуть, ще нема такого падіння, як в Атлантісі. Нема чаклунів і жерців. Ми б поселилися десь над морем, біля саду... Нічого не треба! Ти, я і дитя... І небо над нами... Вайвасвато, я так хочу простого людського щастя. Що мені батько Володар? Що мені палац і багатство! Облуда, лихо, падіння...
— Маруіро, але ж ти забула... Ми хотіли дізнатись про його плани. Ми ще досі не знаємо всього...
— Так,— сумно мовила Маруіра.— Я пробувала багато разів. Володар після смерті Гана замкнувся, зі мною не говорить. У Всевидючому Оці нікого застати з ним не можна. Та це й небезпечно. Він великий чаклун, може відчути думку. Тоді —біда! Одне знаю: готується похід. І напевне, туди...
— Він мене призначив воєводою,— сказав Вайвасвата.— Та чому ж нічого не сказав про похід?
— То страшна й таємна справа,— прошепотіла Маруіра.— Ти ж знаєш... Швета-Двипа лиш казка для всіх. За згадку про неї переслідують і навіть карають...
— Маруіро, не можна чекати. Я готуватиму втечу. Треба мати надійний вімана. Все інше я здобуду...
— Вімана нагорі, біля обсерваторії. Я дістану ключі. Лиш треба домовитись про час...
— Доки не повіяли осінні вітри. Важко буде летіти...
— Будь обережний. У Ранатаки є таємне коло жерців, які стежать за Атлантісом. У них Всевидючі Очі, у них магічні дзеркала. Недарма тривожиться серце моє...
— Тоді нам рідше треба зустрічатися, Маруіро, щоб ніхто нічого не запідозрив. Тепер — через два дні, о цій же порі...
— Тільки не тут, коханий. У мене в кімнаті. Візьми ключ від дверей. Пройдеш по східцях, з саду. Я замкну вхід з палацу, відпущу служницю. Ми будемо знову разом, небо моє, радосте моя...
Прудкою ящіркою зникає Маруіра в пітьмі. Тихо йде Вайвасвата назад. А місяць щедро заливає принишклу землю сріблом, розкидає блискучі струни по темних деревах. І бринять ті струни тривогою...
КУЛЬТ СИЛИ
Магічне дзеркало мерехтіло багровими спалахами. Сині, фіолетові, срібні вогні пронизували криваву глибінь. Ранатака вглядався в битву кольорів, у химерні візерунки іскор, намагався визначити напругу сил у просторі. Чаклуни, вже після смерті Гана, багато разів говорили йому про страшний промінь, що проникає в простір Атлантіса. Куди прямуй він? Хто приймає його? Що готують вороги?
Зненацька іскри й спалахи, ніби сполохані тіні, метнулися на дзеркалі врозтіч. Блакитна хвиля прокотилася по гладі блискучого овала. За нею бузкова. Потім фіолетова. І враз незрима енергія змела з дзеркала все. Розкрилася безодня Космосу, в ній струмилися величні зоряні потоки. Волосся Ранатаки заворушилося. Похололи руки. Що це означає?
З бездонної темряви виникли ясні очі. Вони дивилися на Ранатаку — прості й мудрі. В них відбивалися жаль і співчуття. Володар ворухнувся, губи його зашепотіли слова закляття. Та очі не зникали. Погляд їх впинався незбагненною силою в чаклуна, змушував його тріпотіти.
— Я пізнав тебе,— глухо, з ненавистю сказав Ранатака.— Навіщо ти тут?
— Ще є час,— линула спокійна відповідь.— Час останній...
— Що тобі до мене? — скрикнув Ранатака,— Хто ти
тут, на земному крузі?
— Людина.
— Ти покинув свою сферу,— люто заперечив Ранатака.— Ти вторгаєшся в долю мого планетного круга. Ти —
порушуєш закон!
— Закон — любов! — почулася відповідь.— Ти сієш ненависть. Планетний круг здригається в конвульсіях. Далекі сфери стрясаються від твого беззаконня!
— Моя воля! — з викликом сказав Ранатака.
— Сваволя, а не воля! Воля — творить гармонію. Сваволя — руйнує, кидає в хаос! Що раз кажу — час останній! Заглибся в себе, знайди іскру творящого вогню!
Злобна усмішка скривила суворе обличчя Ранатаки.
— Людям земного круга не потрібна твоя любов і гармонія. Ти кличеш у порожнечу. Я даю їм видовища й хліб, жертви й богів! Вони йдуть за мною і люблять мене!
— Ти засмічуєш хвилі прекрасного Вогню бридкими творіннями! Хвороба твого падіння пронизує далекі світи! Зупинися! Втретє кажу — час останній!
— Геть! Не хочу! І ніхто не бажає твоєї присутності тут. Ніхто не піде за тобою. Облиш у спокої планетний круг...
Ясні очі почали тьмяніти, відсуватися вглиб. Прозвучав тихий, але владний голос:
— Я сказав!
Дзеркало втратило глибінь, по його поверхні знову попливли фіолетові й блакитні хвилі. Потім запульсувало багрове сяйво, прорізане блискавицями розрядів. Ранатака весь дрижав від напруги. Погляд його був все ще втуплений у дзеркало, губи шепотіли:
— Не можна більше чекати. Вони щось надумали. Час діяти... Але кого? Кого послати?
Він одійшов від дзеркала, сів у крісло. Склавши на грудях руки, замислився. Доки існує на землі гніздо, що породжує казки й химерні надії, спокою не буде. Воно мусить зникнути. Загрожувати Ранатаці? Господарю планетного круга!
— Час останній,— злобно прошепотів Ранатака.— Так я сам наближу його! Я викличу до дії всі сили надр землі, я кину в бій всю міць Атлантіса!..
Перед внутрішнім зором Володаря випливло обличчя Вайвасвати. Ранатака всміхнувся. Ось кого він пошле! Молодого воєводу! Не тих — старих, розжирілих, ледачих і боягузливих, а його — мужнього й безстрашного юнака. Він довів свою вірність. Він очолить похід.
Ранатака задумався. А чи можна посилати просто так, не знаючи думки воєводи? Він захоче знати — куди й навіщо. В цьому поході просто наказ не годиться. Віддана воля потрібна. Сподівання нагороди, вдячності. Так, так... Викликати його... Наблизити... Поговорити... Ласка й обіцянки...
Ранатака вже не сумнівався. Він рішучо звернувся до
мовчазного непорушного слуги:
— Ло! Слуга розплющив очі, блимнув повіками.
— Слухаю, Володарю.
— Піди в приміщення охорони. Знайди воєводу Вайвасвату. Приведи його до мене.
— Слухаю, Володарю.
Ло безшумно рушив до дверей, відчинив їх і зник. Володар усміхнувся.
— Ось які потрібні мені слуги. Ніяких бажань. Ніякого страху. Еге, та це чудова думка! Послати в похід штучних вояків. На чолі — воєвода. В кожному вімана — живий десятник. А решта — штучні. Так, лише так! І тоді успіх забезпечено.