— Маруіро! Не кінець! Початок! Це — життя, Маруіро! Біля щогл, де були прив'язані летючі човни — вімана,
зав'язалася бійка. Блищали мечі. Спалахнуло блакитне полум'я бойових агніта. Падали чорні тіла вояків, котилися по палубі, скажена хвиля змивала їх в океан.
— Вони поб'ють самі себе,— застогнала дівчина.— Жоден не скористається вімана!..
Всередині корабля почувся глухий вибух. Зелене полум'я пробилося крізь щілини палуби. Корабель нахилився, почав тонути. Біля притулку Маруіри з'явилася висока темна постать. То був Чорний Володар.
— Рабе,— грізно сказав він.— Маруіра жива?
— Жива.
— Батьку! — скрикнула дівчина.— Чого ти ждеш? Що діяти?
— Летимо на вімана! Ці скажені гієни перекусають одна одну! Рабе, неси Маруіру!
Вайвасвата схопив дівчину на руки, обережно ступаючи, рушив за Ранатакою. Вона притислася до юнака, серце її билося біля його грудей. Чорний Володар зупинився на кормі, відкинув полотнище, яке порив бурі метнув у простір. Величезна— хвиля вдарила, хлюпнула всередину вімана. Ранатака впав на дно човна, схопився за перегородку. Вайвасвата ледве втримався на ногах. Корма піднімалася вгору, ніс корабля швидко занурювався. З тріском рвалися вітрила.
Ранатака смикнув Маруіру за руку. Вона опинилася в човні.
— Вайвасвато, а як же ти?
— Що? — гримнув Ранатака.— За раба турбуєшся! Рабу — радість вмерти за господаря!
Він увімкнув механізм вімана. Срібний ящик запульсував, пружне туманне коло відштовхнуло Вайвасвату від летючого човна.
Вімана трохи піднявся в повітря й знову впав на корму. Ранатака злісно вдарив кулаком по борту.
— Мокрий, не підніме двох! У бурю пропадемо!
— Хай летить Маруіра! — крикнув Вайвасвата, захлинаючись від солоних бризок.
— Маруіро, вийди геть!—наказав Ранатака,—Я лечу сам! Доля Атлантіса в моїх руках! Демони долі потурбуються за тебе!
Він викинув доньку з вімана. Вайвасвата підхопив її на руки, неспроможний збагнути вчинку Володаря. А вімана вже піднімався в повітря, зникав у тумані розкошланих хмар, що в ураганному вихорі мчали над розлютованим морем.
Німа, розгублена дрижала біля юнака дівчина. Він не роздумував і миті. Сильним рухом відірвав від кормового бар'єра товсту дошку, став прив'язувати до неї вірьовку.
— Нащо? — слабо скрикнула Маруіра.
— Рятунок,— весело сказав Вайвасвата.— Любо мені! Хай летить Ранатака! Він вибрав собі долю. А ми шукаємо свою! Дай руку! Доки не затонув корабель — стрибаймо! А то втягне!..
Тримаючи в руках дошку, він наблизився до борта. Зняв з дівчини чорний плащ.
— Викинь, заважатиме!
— Залиш, там велика цінність, Вайвасвато!
— Гаразд, прив'яжу до дошки!
Він обмотав плащ навколо вірьовки, потім прикріпив до дошки.
— Стрибаймо!
Висока хвиля ковтнула їх, потім метнула на пінясте верхів'я. Корма корабля щезла в мороці. Маруіра закашлялась, морська вода роздирала їй горло.
— Тримайся! Тримайся за вірьовку! — кричав Вайвасвата.
А грізна стихія несла й несла їх у ніч, у невідоме...
У ПАЩІ СТИХІЙ
Безперервне ревіння хвиль. Невпинні удари солоних бризок. І гойдання... невмолиме потужне гойдання! Грізні буруни перекочуються через голову, забивають дух, сліплять очі.
Скільки минуло часу? День, два чи вічність?
Жовті кола танцюють перед очима Маруіри, судорога корчить ноги. Хочеться заплющити очі й забутися! Забутися...
— Вайвасвато... Більше не можу... Сили немає... Покинь мене...
— Мовчи, господине! Терпи...
— Палить у грудях... Води! Хоч краплю води!
— Терпи, господине!
— Тіло заклякло... рук не чую...
Вайвасвата, обхопивши однією рукою дошку, кінцем вірьовки прив'язує дівчину.
— Господине... ще трохи... Має бути скоро берег... Я знаю! Хвиля висока... мабуть, мілина...
Маруіра знесилено всміхнулася, розплющила змучені очі. Жадібно вдихнула колюче мокре повітря. Закашлялась.
— Води хочеться... спати... спати...
Лютий вал налетів, кинув їх рвучко вперед. Вайвасвата спробував прикрити обличчя Маруіри. З гребеня хвилі вони ковзнули вниз. Ноги юнака торкнулися твердого. Налетіла нова хвиля, штовхнула їх далі.
Серце юнака завмерло. Невже рятунок? Невже берег? Знову падіння. Дно! Ще глибоко, Вайвасваті по шию! Він відштовхується, поривається вперед. Треба не дати, щоб зворотна течія потягла в океан. Знову дно! По груди! Вайвасвата охоплює Маруіру сильними руками, бреде серед хвиль, рвучи їх грудьми.
— Вайвасвато! Що з нами?
— Рятунок, дякувати долі! Рятунок, господине...
— Земля?
— Земля, господине...
Темрява застилає обрій, лютує ураган, гримлять хвилі, намагаючись потягти жертву назад. Та велетень Вайвасвата з останніх сил змагається з ними, прямуючи до берега. В туманній млі чорніють скелі, біліють буруни. Під ногами тужавий, пружний пісок. Вайвасвата несе дівчину разом з дошкою на руках. Хвиля налітає, вдаряє в спину. Він падає, схоплюється, жадібно поривається до рятівних скель.
Нарешті, страхітлива паща стихії позаду. Юнак іде по піску. Наближаються скелі. Він проходить за них. Тут трохи затишніше. Вайвасвата опускає Маруіру на пісок, одв'язує вірьовку.
Дівчина скулюється клубочком під каменем, знеможено шепоче:
— Спати... Спочинку...
Вайвасвата все ще не може отямитись. В голові гуде, руки мовби металеві, ноги дрижать. Свідомість юнака, ніби гірський потік, розсипається на скалки й не може зосередитись. Що діяти далі? Де вони? Що йому до того? Воля, рятунок... Майбуття покаже...
Він поглянув у небо. Хмари розривалися під подихом могутнього вітру. Де-не-де заіскрилися зірки.
Юнак усміхнувся. Опустився на коліна. Ліг на пісок, прикривши собою Маруіру од вітру. Хвиля знемоги налетіла, покотилася по руках, ногах, у свідомості.
Майнули в небі радісні очі Лаоти, спотворене обличчя Гана, постать підступного Ранатаки, білий лебідь у польоті...
А потім добрі обійми сну заколисали його...
САМОТНІ
Теплі, ніжні руки пестили Вайвасвату. Тихий голос шептав ласкаві слова:
— Вставай... Вставай, Вайвасвато... Пора в море, синку...
Хто це? Мати Анура? Вона... За стінами плюскотить лагідна хвиля. Батько вовтузиться з сітями. Зараз вони підуть до човна і попливуть в океан.
Юнак розплющив очі. В підборіддя йому впиралася дівоча голова. Він одсахнувся. Приходячи до тями, оглянувся. Ясніло блакитне небо. Високо піднялося сонце. Океан ледь-ледь хвилювався, дихав теплим вітром.