Маруіра засміялася ще дужче. Юнак зовсім розгубився.
— Так схоже ж, господине!
— Ні, ні, я нічого... Я тобі все поясню, Вайвасвато. Справді, це голова, а це хвіст. Але читається воно не так...
— А як же, господине?
— Ось так. Голова — означає першу частину слова "риба". Як ми тоді читаємо?
— "Ри"? — несміливо запитав Вайвасвата.
— Хвалю,— засяяла Маруіра.— Ти кмітливий учень. А як же буде хвіст риби... ну-ну, я не сміюся! Це означає другу половину слова...
— "Ба",— сказав Вайвасвата.
— Чудово,— похвалила Маруіра.— Коли так навчатимешся, то за два місяці читатимеш рукописи...
— Я збагнув, господине... Малюються не всі предмети, а лише деякі... Розділяються на частки... З тих часток складаються інші слова...
— Не так просто, Вайвасвато. Дещо так, а багато чого не так... Ось дивись. Що бачиш?
— Знову риба. Тільки з крилами... Летюча риба? Так?
— От бачиш! Зовсім не так! Це означає "душа"!
— Душа? — здивувався Вайвасвата.— Чому душа?
— Так говорить древня мудрість, що душа — це небесна риба, яка мандрує в зоряному океані небес. Тому в неї крила. Запам'ятав? Це — душа. А це що?
— Зубці...
Маруіра знову засміялася.
— Не зубці, а хвиля...
— Хвиля,— повторив Вайвасвата.— Схоже. Справді, хвиля...
— І вода.— сказала Маруіра.— Бо ж хвиля на воді. І море. І мати...
— А чому мати? — не збагнув юнак.
— Мудрість говорить, що все вийшло з води. Вода — правічна мати. І Всесвіт теж зветься Небесним Океаном. А зорі рибами. Отже, цей знак читається — вода, хвиля, море, мати. І ще багато чого.
— О духи моря! — скрикнув Вайвасвата.— То як же розібратися в цьому?
— Розберемося,— заспокоїла Маруіра.— Спочатку здається складним, а потім — просто. Дивися сюди. Оці знаки вгорі дають різницю...
Над Атлантісом котилася ніч, блідли зірки. А біля світильника в притулку раба схилялися над папірусом дві постаті...
Захоплений Вайвасвата забув, де він, що з ним. Нові поняття, хвилюючі й бажані, плинули до свідомості, карбувалися вогняними знаками. Темна пелена нерозуміння танула, зникала, сповнювалася променем пізнання.
ПІСНІ МАРУІРИ
— Минали дні. Маруіра вся віддалася навчанню Вайвасвати. Не могла не думати про нього, не ходити до нього. Непереможна сила — незрима, незбагненна — кликала її, звала, вимагала. Йди! Навчай!
Дівчина поверталася па світанку до палацу, таємним вузеньким ходом піднімалася до своїх покоїв, похапцем роздягаючись, кидалася в ліжко і довго не могла заснути, згадуючи сяючі очі юнака, його схвильований голос, дитячу радість пізнання.
Ніби сильний потік поніс Маруіру кудись. А куди — вона не хотіла думати! Бо знала, що прояснення бути не може! Знала, що поряд прірва. А вона... а вони з Вайвасватою на тоненькій ниточці над тією прірвою...
Засинала знеможена, щасливо всміхалася уві сні. А вранці приходила Горосата — метка жовтошкіра служниця. Вона косувала хитренькими чорними очицями на господиню, яка розчісувалася біля, люстра, лукаво скоромовкою казала:
— Раніше господиня вставала на світанку. Нині сонце високо в небі. Може, хвороба яка? Може, господині допомоги треба?
Маруіра незадоволено дивилася на Горосату, недбало знизувала плечима.
— Нічого не потрібно, Горосато. Не втручайся не в свої справи.
— Не буду, не буду,— торохтіла служниця, підмітаючи мармурову підлогу.— Та коли господиня дозволить, я скажу слово господині...
— Кажи, Горосато...
— В саду є новий раб Вайвасвата,— промовила служниця.— Чи знає його господиня?
Маруіра здригнулася. Завмерла. Намагалася не видати себе, не показати, що її хвилює щось. Затамувавши подих, недбало відповіла:
— Знаю. А хіба що?
Горосата зупинилася за спиною Маруіри, несміливо прошепотіла:
— Він дуже гарний, господине...
— То й що? — різко запитала Маруіра.
— Він подобається мені... І я б хотіла, щоб господиня допомогла... Може, він погляне на мене прихильно... Він раб... і я рабиня...
Мовби стріла вп'ялася в серце Маруіри. О боги! Який жахливий удар! Від кого? Від служниці. Раб? Про нього мріє ця нікчемна лисичка! Ця палацова брехуха, що нишпорить по всіх усюдах. Добре, що вона нічого не довідалася! Але яка ганьба! Тоді, коли Маруіра піднімала так високо Вайвасвату в своїх думках, коли вона витала попід небо з ним у мріях, Горосата так просто, так огидно бажає мати його для себе...
Маруіра ледве не застогнала від тяжкої душевної образи. А Горосата, не діждавшись відповіді, зітхнула, почала прибирати далі. Сумно сказала:
— Господині нема діла до бідної служниці. Горосаті теж хочеться кохання і щастя... Господиня пробачить мені... Я більше не буду...
— Ти говориш дурниці, Горосато,— байдужим тоном сказала Маруіра.— Ти хочеш кохання? То йди до нього... скажи...
— Мені соромно,— хихикнула Горосата.
— Тоді не йди,— знизала плечима Маруіра.
— Так хочеться побачити,— знову замріяно мовила Горосата.— Такий красунчик. Якби пригорнув до себе— вмерла б! Ой леле! Що це я кажу?
В голові Маруірі запаморочилось. Вона стиснула вуста, прикрила долонею очі. Слабо сказала:
— Іди геть, Горосато. Займайся своїми справами. Я хочу побути сама...
— Як хоче ласкава господиня. Як хоче... Затихли кроки Горосати. Маруіра сама. Ніби прірва
розверзлася в душі дівчини. І падає в ту прірву її надія, її химерна віра. Буря шматує серце, рве його нещадно, люто. Маруіра встає з-за столика, у відчаї ходить по кімнаті. Що діяти? Хто дасть пораду? Мамо, де ти? Де ти, моя ніжна матусю? Чому пішла так рано з цього світу? Прийди, прийди до мене, навчи!..
Маруіра зупинилася, замислилася. Може, справді, викликати маму? Запитати! Вона скаже, вона розвіє примари душі...
Дівчина кинулася до ніші, вибрала старовинне сріблясте плаття. По тілу прокотився холодок. Дівчина понишпорила в заповітній скриньці, розгорнула кілька вузликів, висипала з них дві пучки порошку — жовтого й чорного. Змішала в срібній чаші. Принесла чашу до столика, поставила перед люстром. Потім закрила непрозорою запоною вікна. Стало темно. Маруіра лапнула рукою по стіні. Смикнула за ниточку запальнички. Блиснула іскра, загорівся багровий вогник. Дівчина запалила від нього свічку, поставила біля люстра. В дзеркальній поверхні відбилося схвильоване темно-бронзове обличчя, сповнені муки очі. Маруіра зібрала волосся важким вузлом, зав'язала ззаду, накрила темною прозорою сіткою голову. Потім вкинула до чаші крихітку смоли столітнього кедра. Під чашею поставила свічку. Затамувавшії подих, ждала.