— Це був… він? — напівствердно вимовив Олексій Т., постукавши пальцями по щоденнику.
— Так, це й був Микита Сергійович Воронцов, — сказав Варахасій. — Цікава подробиця, курйоз, якщо хочеш. Свідчиця показала, що її собака, королівський пудель Кінґ, за кілька хвилин до події скиглив і рвався на поводку, тягнув хазяйку до місця майбутньої трагедії. А свідок, навпаки, згадав, що його собака, безпородний дворняга Агат, так само тягнув хазяїна геть. Але це, звичайно, справи не стосується.
— Мерзотники, — промовив прагнучий відплати Олексій Т. — Але їх хоч упіймали?
— В ту ж ніч, — охоче відповів Варахасій. — І вони тут же розкололися. Все-таки не закоренілі злочинці, а так, погано виховані телепні… Можливо, тебе ще щось цікавить?
— Пробач, будь ласка, — спохопився Олексій Т. — Продовжуй.
— Ну, ось, — продовжував Варахасій. — Справу цю дали мені, я тоді ще працював в тому районі…
Справа представлялася ясною, як скельце. Свідчення свідків і смертельно переляканих дружків обвинуваченого повністю співпадали зі свідченнями самого звинувачуваного, що розмазував величезним кулаком соплі й сльози по перекошеній від горя й жаху неголеній морді. Необережне вбивство, стаття 106 КК РРФСР, до трьох років таборів або до двох років виправробіт. Залишалося виконати деякі формальності.
Оскільки вбитий жив один, Варахасій, як годиться, передусім оглянув його квартиру на предмет опису речей, обстави та іншого. При огляді, між іншим, виявилося дещо, що вбитому явно не належить: у передпокої — жіночі черевички і капці тридцять четвертого розміру; у ванні — кокетливий жіночий халатик на гачку, духи, лосьйони та різний жіночий мотлох на піддзеркальній полиці; у спальні — пара жіночих нічних сорочок. Але найважливіше — в одній із замкнутих на ключ шухляд письмового столу, похований під пластами посвідчень, дипломів, свідчень, орденських книжок та інших важливих документів, виявився ось цей самий щоденник в наглухо заклеєному конверті зі щільного паперу. Там же, біля столу, Варахасій нашвидку проглянув, а потім двічі уважно прочитав вміст цього зошита, що тхнув пліснявою, знову вклав його в конверт і засунув собі в портфель.
Він опечатав квартиру й повернувся до себе в районну прокуратуру. На столі у нього вже лежав висновок медекспертизи. Варахасій прочитав і охнув. Ясна, як скельце, справа скаламутилася. Впавши від сильного поштовху в обличчя, Микита Сергійович Воронцов дійсно вдарився потилицею об край тротуару та проломив собі череп, і це справді могло послужити причиною миттєвої смерті, коли б не одна обставина. А саме: навіть поштовх в обличчя (у праву вилицю, дорослий телепень був лівшею), не кажучи вже про удар головою об бетонну закраїну, мав місце принаймні через п'ять-шість секунд після настання клінічної смерті Воронцова. Дорослий телепень ударив уже мертвого.
— Як же так? — уражено промовив Олексій Т. — Якщо я правильно тебе зрозумів, Воронцов же стояв…
— Ну й що з того, що стояв? Помер, але не встиг упасти. Чи не таке ще буває! Не в цьому річ…
— А чому він помер?
— Не пам'ятаю, — нетерпляче сказав Варахасій. — У висновку було сказано, але я вже забув… Щось подібне до гострої сердечної спазми. Не в цьому річ, я тобі кажу.
— Так-так, пробач. Продовжуй, будь ласка.
— Продовжую. Ти уявляєш собі мій стан?
— Дуже навіть уявляю. Одна справа — якщо чоловіка збили з ніг, він упав і забився. І зовсім інша справа — якщо вдарили мерця. Теж, звичайно, негарно, але чи є такий злочин? Так?
Варахасій реготнув.
— Приблизно, — сказав він. — Коротше кажучи, мене чекала найнецікавіша і найнудніша писанина. За неї я й узявся, не втрачаючи ні секунди дорогоцінного часу. І ось, коли я дійшов до кругленького такого періоду… м-м… "Зіставляючи свідчення свідків та висновок медекспертизи, можна досить упевнено стверджувати, що клінічна смерть настала о 23 годині 15 хвилин…"
— Стривай-стривай! — скрикнув Олексій Т. і схопив із столу зошит. — Коли, ти кажеш, це сталося?
— Восьмого червня минулого року, одна тисяча дев'ятсот сімдесят сьомого року, — відповів, посміхаючись, Варахасій.
Олексій Т. відшукав у зошиті потрібну сторінку й прочитав уголос здавленим голосом:
— "Я помру восьмого червня тисяча дев'ятсот сімдесят сьомого року о двадцять третій годині п'ятнадцять хвилин за московським часом".
— Ось і я тоді так само схопився за цей самий зошит, — сказав Варахасій. — Цікаво, правда?
— Ще б пак! Ну а далі що?
— Далі… Що ж, я — служака добрий, у мене від начальника секретів немає. Показав я цей зошит на пробу прокуророві. Усе було, як я й чекав: "Підробка, божевільний, випадковий збіг, не мороч мені голову, що в тебе справ інших немає"? І я вирішив спробувати розмотати цю загадку на свій страх і ризик. Приватним, так би мовити, способом, але з сугубим використанням службового стану.
— Правильно! — захоплено видихнув Олексій Т.
— Правильно чи неправильно — не знаю. Але було, було в мене таке відчуття, немов би відкривається справа ця в таку безодню, куди ще жодне людське око не заглядало. А почав я, сам розумієш, із біографії покійного.
БІОГРАФІЯ МИКИТИ СЕРГІЙОВИЧА ВОРОНЦОВА
Микита Сергійович Воронцов народився в Москві тисяча дев'ятсот двадцять третього року. Батьки його померли, коли йому були три роки, і він залишився на руках у старшої сестри (по першому шлюбі батька) Серафими, якій сповнилося тоді двадцять років, робітниці заводу "Серп і молот" (колишній завод Гужона). І добра, напевне, дівчина була ця Серафима: хоча трирічний хлопчак здорово ускладнював її життя, вона його не збула в притулок, а віддала в ясла, а потім, коли підріс, у гуртожиток при заводі.
Рік потому Серафима вийшла заміж за Федора Кривоносова, що працював в одному з нею цеху, а через ще три роки у них народилася дочка Світлана. Судячи з усього, Микита племінницю любив, і з Федором у нього теж були відмінні стосунки.
Сімейство займало дві кімнати у величезному цегляному будинку на Андроніївській, в комунальній квартирі неймовірних, як на наш час, розмірів. Там досі ще проживають двоє людей похилого віку, які пам'ятають і Серафиму з Федором, і Микиту, і Світлану, проте з'ясувати в них про Микиту щось визначене не вдалося: занадто все перемішалося в їх бідній пам'яті за минулі бурхливі роки.