У Тифлісі головну частину населення становлять вірмени: в 1825 р. їх було тут до 2500 сімей. Під час теперішніх воєн число їх ще збільшилось. Грузинських сімей нараховується до 1500. Росіяни не вважають себе тутешніми жителями. Військові, підкоряючись обов'язку, живуть у Грузії тому, що так їм велено. Молоді титулярні радники приїжджають сюди за таким бажаним для них асесорським чином. Ті і другі дивляться на Грузію як на вигнання.
Клімат тифліський, кажуть, нездоровий. Тутешні гарячки жахливі; їх лікують меркурієм, вживання якого не шкідливе внаслідок жари. Лікарі годують ним своїх хворих без усякої совісті. Генерал Сипягін, кажуть, помер від того, що його домашній лікар, який приїхав з ним із Петербурга, злякався дози тамошніх докторів і не дав її хворому. Тутешні лихоманки схожі на кримські і молдавські і лікуються однаково.
Жителі п'ють Курську воду, каламутну, але приємну. У всіх джерелах і криницях вода дуже відгонить сіркою. Проте вино тут у такому загальному вжитку, що нестача води була б непомітна.
В Тифлісі здивувала мене дешевизна грошей. Проїхавши на візнику через дві вулиці та відпустивши його через півгодини, я повинен був заплатити два карбованці сріблом. Я спершу думав, що він хоче скористуватися незнанням новоприїжджого; але мені сказали, що ціна справді така. Все інше дороге відповідно до цього.
Ми їздили в німецьку колонію і там обідали. Пили там роблене пиво, смаку дуже неприємного, і заплатили дуже дорого за дуже поганий обід. В моєму трактирі годували мене так само дорого і погано. Генерал Стрекалов, відомий гастроном, запросив раз мене пообідати; на нещастя, в нього розносили страви по чинах, а за столом сиділи англійські офіцери в генеральських еполетах. Слуги так ретельно мене обносили, що я встав із-за столу голодний. Чорт забери тифліського гастронома!
Я з нетерпінням чекав рішення моєї долі. Нарешті дістав записку від Раєвського. Він писав мені, щоб я спішив до Карса, бо через кілька днів військо повинно було йти далі. Я виїхав на другий же день.
Я їхав верхи, міняючи коней на козачих постах. Навколо мене земля була опалена спекою. Грузинські села здалека здавались мені прекрасними садами, але, під'їжджаючи до них, я бачив кілька бідних сакель в тіні запилених тополь. Сонце сіло, але в повітрі все ще душно:
Ніч задушлива!
Чужі зіроньки!..
Місяць сяяв; скрізь було тихо; тільки тупіт мого коня розлягався в нічній тиші. Я їхав довго, не зустрічаючи ознак оселі. Нарешті побачив самітну саклю. Я став стукати в двері. Вийшов хазяїн. Я попросив води спершу по-російськи, а потім по-татарськи. Він мене не зрозумів. Дивна безтурботність! за тридцять верст від Тифліса і на дорозі в Персію і Туреччину, він не знав ні слова ні по-російськи, ні по-татарськи.
Переночувавши на козачому посту, на світанку рушив я далі. Дорога йшла горами й лісом. Я зустрів подорожніх татар; між ними було кілька жінок. Вони сиділи верхи, закутані в чадри; видно було у них тільки очі та каблуки.
Я почав підійматись на Безобдал, гору, що відділяє Грузію від стародавньої Вірменії. Широка дорога, затінена деревами, в'ється біля гори. На вершині Безобдала я проїхав через малу ущелину, названу, здається, Вовчими Воротами, і опинився на природному кордоні Грузії. Передо мною виринули нові гори, новий обрій; підо мною слалися буйні, зелені ниви. Я глянув ще раз на опалену Грузію і став спускатись по пологому схилі гори до свіжих рівнин Вірменії. З невимовним задоволенням помітив я, що спека раптом зменшилась; клімат був інший.
Слуга мій з в'ючними кіньми від мене відстав. Я їхав сам у квітучій пустелі, оточеній здаля горами. В замисленні проїхав я мимо поста, де мав перемінити коней. Минуло понад шість годин, і я почав дивуватись просторові переходу. Я побачив осторонь купи каміння, схожі на саклі, і попрямував до них. Дійсно, я приїхав у вірменське село. Кілька жінок в яскравому лахмітті сиділи на пласкій покрівлі підземної саклі. Я порозумівся сяк-так. Одна з них зійшла в саклю і винесла мені сиру і молока. Відпочивши кілька хвилин, я пустився далі і на високому березі ріки побачив напроти себе кріпость Гергери. Три потоки з шумом і піною падали з високого берега. Я переїхав через ріку. Два воли, впряжені в гарбу, підіймались по крутій дорозі. Кілька грузинів супроводжувало гарбу. "Звідки ви?" — спитав я їх. — "Із Тегерана" — "Що ви везете?"—"Грибоєда". Це було тіло вбитого Грибоєдова, яке перевозили в Тифліс.
Не думав я зустріти вже коли-небудь нашого Грибоєдова! Я розстався з ним у минулому році в Петербурзі перед від'їздом його в Персію. Він був сумний, і мав дивні передчуття. Я хотів був його заспокоїти, він мені сказав: Vous ne connaissez pas ces gens-la: vous verrez qu'il faudra jouer des couleaux*. Він вважав, що причиною кровопролиття буде смерть шаха та міжусобиця його сімдесяти синів. Але старезний шах ще живе, а пророчі слова Грибоєдова збулись. Він загинув під кинджалами персіян, жертвою темноти й віроломства. Спотворений труп його, який був три дні іграшкою тегеранської черні, впізнаний був лише по руці, колись простріленій пістолетною кулею.
Я познайомився з Грибоєдовим в 1817 році. Його меланхолійний характер, його озлоблений розум, його добродушність, навіть вади і пороки, неминучі супутники людства,— все в ньому було надзвичайно привабливе. Народжений з честолюбством, рівним його талантам, він довго був обплутаний сітями дріб'язкових потреб і невідомості. Здібності людини державної лишалися без застосування; талант поета був не визнаний; навіть його холодна й блискуча хоробрість була деякий час у підозрі. Кілька друзів знали йому ціну і бачили усмішку недовірливості, цю нерозумну, нестерпну усмішку, коли траплялось їм говорити про нього як про людину незвичайну. Люди вірять тільки славі і не розуміють, що між ними може бути який-небудь Наполеон, хоч і не командує ні одною єгерською ротою, або другий Декарт, що не надрукував ні одного рядка в "Московському Телеграфі". А втім, повага наша до слави походить, можливо, від самолюбства: адже до складу слави входить і наш голос.
Життя Грибоєдова було затемнене деякими хмарами: наслідок палких пристрастей і могутніх обставин. Він відчув необхідність розквитатись раз і назавжди з своєю молодістю і круто повернути своє життя. Він попрощався з Петербургом і з дозвільною розсіяністю, поїхав у Грузію, де пробув вісім років в самотніх, невсипучих заняттях. Повернення його в Москву в 1824 році було переворотом у його долі і початком безперервних успіхів. Його рукописна комедія "Лихо з розуму" справила надзвичайне враження і раптом поставила його в ряд з першими нашими поетами. Через деякий час потім досконале знання того краю, де починалась війна, відкрило йому нове поле діяльності; його призначено було посланником. Приїхавши в Грузію, одружився він з тією, яку любив... Не знаю нічого більше завидного, ніж останні роки бурхливого його життя. Сама смерть, що настигла його серед сміливого, нерівного бою, не мала для Грибоєдова нічого жахливого, нічого болісного. Вона була раптова і прекрасна.