Шукаючи важких речей, він надибав десь старого мідного п'ята-ка, зважив його в руці і теж поклав згори на барикаду. Потому він знову сів край дерев'яного ліжка, на якому біліла прекрасна Альчеста, ніччю світліша від святих сувоїв селянського полотна. І знову як не було ярости.
XX
Так сидів він довго, аж почув хтось плакав за вікном, не тихо плакав плачем давньої удовиці, а завивав і скавчав, як чоловік, кому силоміць одрубано руки і він хоче зубами перегризти ворогам пельку.
Це був новий гість із найглибшої ночі, що перейшов двадцять п'ять кілометрів лісом від свого житла, щоб тільки прийти до хутора, де він знав, що його ніхто не прийме до хати.
Ті двадцять п'ять кілометрів він ішов не шляхом і навіть не сте-жками, а навпростець через яри й гори, проз кущі й чагар, крізь буре-вали й вітроломи. Ні разу не ступив він розважно там, де бувала люд-ська нога і такі місця перебігав, як вовк, як вітер, як дикий звір, не оглядаючись назад.
Він підійшов до хутора і завив, бо знав, що ніхто не пустить йо-го до хати, а йому цієї ж ночі треба було вертати назад за двадцять п'ять кілометрів через яри й гори, проз чагар і кущі, крізь вітроломи й буревали.
Прекрасна Альчеста схопилася з ліжка і всім тілом приникла до Леонарда. Але доктор Леонардо не виявив ніяких познак хвилювання.
– Це вовк, – сказав він. – Коли його ніхто не прожене, він може, бува, вкрасти гуску, а то й зарізати лоша. Імовірно, що він дуже хоче їсти.
– Але нас він не з'їсть? – спитала прекрасна Альчеста з власти-вою південцям гіперболічною уявою про вовків.
– Ні, – коротко відповів Леонардо. – Покинь думати про нього. У нас є страшніші й поважніші справи.
І сірий зайда з лісів знову зблизив коханців, роз'єднаних добрим древонасадцем.
XXI
Сам зайда ніби добрав, що він непотрібний, а може занюхав десь собак, тільки він відійшов назад і став обходити хутір обережним, широким колом.
Це був ще молодий вовк — п'ятиліток, але прекрасний вояка і випробуваний боєць. Дарма що він був худий, як турецький святий, що ребра стирчали йому з-під шерсти, що на стегнах немов два роги, випиналися голі кістки, але всі м'язи його сухого тіла були скоорди-новані бездоганно, він пройшов двадцять п'ять кілометрів і міг пробі-гти ще п'ятдесят і не захекався б. Він легко міг би зарізати дворічне лоша, та голод і тренінґ спонукували його на ще більші подвиги.
Обійшовши три четверті хутора, він схопив запах коня з півден-ним вітром: до запаху цього не домішувалися аромати гною і аміяч-ний дух стайні. Запаховий образ коня опукло вставав з зеленого ото-чення травнистих ароматів; це був індивідуальний портрет здорового, годованого коня, але чужого для цих містин.
П'ятиліток почав обережно наближатись до апетитного портре-ту, ідучи зиґзаґом так, щоб ні на одну мить кінь не міг потягти носом з-під вітру його власний запах.
Кінь-чужинець спокійно пасся коло загорожі скрайньої півден-ної хати, де хутір сходив до бічних заток Дінця. Він був стриноже-ний, але це не дуже йому заваджало, бо трави росло тут привілля і не треба було її шукати.
Хазяїн його був у хаті і довго не виходив звідти, тож кінь упора-вся витягти з підводи торбу з вівсом, розгриз її і заклав субстанціяль-ний фундамент для легкої трав'яної закуски, якої йому вистачало на всю ніч. Він стрибнув двічі і в цю мить трохи перекинувся вітер. Кінь заклав вуха і став, готуючись скакати за своє життя до ранку — бо на одну коротку секунду він зачув запах вовка.
Але він забув, що передні ноги йому зв'язувало путо. Це був вір-ний кінь Володька, кінь селянина Черепахи.
XXII
П'ятиліток уже йшов просто на коня, залягаючи під кожним ку-щем і розпалюючись чимраз яріше. З коротких стрибків, що долітали до його слуху, він урозумів, що кінь був стриножений і твердо поста-новив будь-що-будь ззісти його — такий кінь не міг не оборонятись, ні тікати.
П'ятиліток перейшов галявинку до останнього дубового кущика і ліг у цьому кущі. Кінь стояв непорушний і тільки дико сопів та хар-чав. Далі чекати було непотрібно і п'ятиліток вийшов з куща.
Саме тоді селянин Черепаха вийшов з кумової хати перевітри-тись і виригнути ту частину горілки, що вже не давала йому сидіти і хилила ноги його на сон.
П'яний, як ніч, він підійшов до підводи і звичним жестом пома-цав по рядюзі, перевіряючи чи всі речі на місці. П'яний, як дим, він проте одразу завважив, що немає торби з вівсом.
На одну хвилинку він замислився. Перший проєкт у нього був такий: піти й провалити череп кумові пляшкою, щоб не крав вівса. Але селянин Черепаха добре і п'яно пам'ятав, що хазяїн Клим не ви-ходив з хати.
Ясно було — хоч у голові все йшло обертом, хоч зорі налазили одна на одну, хоч у воза скрізь були колеса, колеса й колеса, на які він поспіль тричі налітав коліном — ясно було, як тверезому вдень, що овес украв вірний кінь Володька.
Отже селянин Черепаха заніс руку з порожньою пляшкою над свою голову і, балянсуючи немов на цирковій линві, спробував дійти до вірного коня Володьки.
Коли він виринув з глибокої тіні на місячне гало, він спостеріг, що вірний кінь Володька не їсть, а застиг у дикій жахливій позі, коло нього ж недалеко лежить здоровенний сірий собака.
Цей факт поклав край його ваганням. Собака не міг украсти овес, це правда, але навіщо ж карати свого вірного коня Володьку, коли можна скарати чужого сірого собаку.
Це було настільки очевидно, що селянин Черепаха розмахнувся пляшкою і пустив нею в собаку. Хльось! боляче рубонула вона по ре-брах. Собака стрибнув і зник з очей. Ні звука! Селянин Черепаха на-віть почав сумніватись, чи він його влучив. Удар був здоровий, але собака не заскавчав. Чому не скавчав собака? Селянин Черепаха за-мислився. Його допитливий розум не полюбляв невирішених про-блем. Він узявся до проблеми досконально.
Попереду він виригав на траву частину горілки разом з непере-травленими шматками кислого огірка і всяким капустяно-буряковим хоботтям. Він удивлявся пильно в вириганий матеріял, але там не знаходив рішення проблеми про мовчазного собаку.
Підвода з шістьма колесами, вірний кінь Володька з шістьма но-гами і двома головами, зорі, що налазили одна на одну, як горобці — все це були чудові конкретні факти, але і в них не було сліду до про-блеми мовчазного собаки.