Над головою нарешті засвистіло — тс-с-с-с-с! поволі й певно. Це був перший крижень. Перебийніс вистрелив, не влучив і збожево-лів. Назвиш, навбіч, навперед, назад сюрчали крила, крижні кружляли над озером, крижем розхрищувались угорі, з виплеском ляскали по воді, з гуркотом, як нічний потяг, поривалися з води вгору крижні.
Рушниця заклякла в Орестових руках, він застиг і не міг стріля-ти, зачарований грізною музикою крил. Здавалося, симфонічна оркес-тра чорного вечора грала легенду про мертвого крижня. Перебийніс слухав її грозових слів, утамувавши подих.
Плесо спить. В очерет
Тікають перелякані брижі.
Келех ночі налив у плав,
Келех ніччю по вінця — мла! і от
Над щетиною бору
Появляється Мертвий Крижень.
XIV
Крила йому свистять залізні,
Оливом повні потужні жили,
Він летить — і пізні
Птахи ховають голови під крила.
Трава тремтить у чорній воді.
Поволі він облітає озеро,
Голову витяг вперед, вперед, вперед,
Залізні крила січуть очерет,
На коліна падають лози.
І от стрілець починає бить,
Божевільними пальцями шукає набоїв,
Б'є і б'є, а Мертвий Крижень свистить
Усе ближче, все нижче над головою.
І коли ранок встає, змучений в смерть
Борнею коло чорного бору,
човен, води повний вщерть.
Гойдає тіло з пониклою головою. —
Тіло стрільця, убитого вчора
З його останнього набою.
XV
— Одчини вікно, — сказала прекрасна Альчеста, — тут можна задихнутись.
І от, не зміркувавши, що він робить, доктор Леонардо штовхнув малесеньку ряму — і в кімнату влетіли вечори.
Вечір був не один — це були вечори, десятки, сотні малих, сві-жих, вогких вечорів, і вони зразу ж забреніли над головами коханців. Кривобока лямпа блимала на кривобокому комоді і саме до неї летіли й бреніли незчисленні вечори.
— Це дзвенить наше кохання в темряві, — сказала прекрасна Альчеста. — Це дзвенять нескінченні дні подорожі, повні непевної, неповної любови. Зараз древонасадець захропе, уві сні пиляючи дро-ва, і тоді для нас почнеться нове життя. Це дзвенить наше кохання в темряві.
— Боюсь, що ні, — одповів доктор Леонардо і прикрим рухом зачинив вікно. — Вийдім у ліс і послухаймо там, що це бренить і дзвенить між нами і зорями.
Він знову одчинив вікно і вистрибнув просто в ніч. Несподіва-ним рухом він узяв прекрасну Альчесту рукою. Не раз він носив її на руках, оце тільки він виніс її з хати, і руки його і її тіло були звичайні руки і прекрасне жіноче тіло.
Тепер оця його єдина рука наче стала чужа — ніби це була її ру-ка. Тепер оце її тіло немов стало своє — ніби це було його тіло.
Вона теж відчула цей вимін і заніміла. Неначе його кров пульсу-вала там, де лежала його рука, і кров ця підступала їй до серця. Вона не дихала, щоб не одриватися від цієї руки, ніби оце тільки сама на-родила її, цю надзвичайну руку.
Зненацька доктор Леонардо прикрим поривом висмикнув свою руку і з усього вимаху вдарив по ній долонею.
Прекрасна Альчеста здригнулася від жаху і образи. Гнів її був такий сильний і холодний, що вона навіть не схопилася на ноги. Піс-ля сварки можна простити, але для зневаги немає замирення. Вона спокійно випросталась, щоб навіки розлучитися з Леонардо, не відда-ляючись від нього ні на ступінь. Але в цю мить її щось смертельно вкололо в шию, тоді в повіко, тобі в ті самі вуста, на яких заросилися слова довічного розставання.
— Комарі! — сказав доктор Леонардо. — Оце ті вечори, що дзвеніли й бреніли, коли я відчинив їм вікно до кривобокої лямпки.
Він вийняв з кишені газету. "От тобі нумер газети "Воче-Дель-Пополо", в якому сказано, що Дон Хозе Перейра загинув у херсонсь-ких степах. Візьми цю газету і вибий нею комарів у хаті. Вони всі зберуться над лямпкою і тобі буде легко їх знищити. Тільки не відчи-няй вікна, поки не загасиш лямпки. Я ж прийду небавом".
І перенісши прекрасну Альчесту знову вікном у хатинку, учений доктор Леонардо зостався стояти коло призьби, між хатою і ніччю.
XVI
Комарі сідали йому на очі, на руки, на вуха, на високого лоба, на шию там, де кінчалися ніжні косички волосся, кололи його крізь со-рочку, а один з них, знайшовши непрошнуровану дірочку в черевико-ві, показав цю путь іншим, відразу десять жал уп'ялися в Леонардову ногу, але він стояв нерухомо, бо і в нього увійшов великий вечір при-роди.
Насамперед він глибоко і свіжо зідхнув і зненацька почув тисячу нічних сцілющих запахів і прохолод. Прохолода сіна, що лежало ко-пицею десь у темряві перед ним, полетіла, підхопила на крила сотні невідомих квітів, якісь вечірні смоли і смовді,* якісь ліси ясенів, ду-бів, осик, беріз і сосон неслись на нього, переростали його, він уми-рав і виростав ясокорем, розвів руки, і руки зашелестіли листям, на-піврозкрив рота, і рот розцвів суцвіттям усіх квітів лісу. Він гарячково роззувся, і трави проросли, травіші від шовку між його потомлених пальців.
Так стояв він довго і нарешті насмів розплющити очі і з жахом побачив, що земля лісова виросла до неба, а небо упало на землю. Уже зорі світили крізь ліс, як крізь хмари, а небо все ближче, усе ни-жче єдналося з землею. Він ще ширше розплющив очі і став як слі-пий. Він не бачив нічого — перед його очима було все, і він сам був — усе.
Якийсь комар, упившись до смерти, знявся з його вуст і тихо подзвенів геть у неймовірну нігич.* Він полетів умирати, і от яке бу-ло його слово:
Вночі
ִ дзвенить
ִ комар.
Встають поля, підводяться гаї
І ріки підіймаються до хмар.
І хто я, я не знаю уночі
І яке століття завтра настає
І чи
Не качка оце скрикнула у сні.
Вночі
ִ дзвенить
ִ комар
Встають поля, підводяться гаї
І мовчки підіймаються до хмар.
В цю мить ув озеро, над яким тремтів Орест Перебийніс, увійш-ла климова корова.
XVII
Климова корова заблукала в лісі, відбившись від череди, бо скі-льки не гейкав на ню підпасич Омелько, вона чимраз далі ухилялася до озір, де можна було напхатись грубою, сочистою травою вщерть.
Орест Перебийніс саме вичуняв від того містичного тремту, що охоплює всяку нормальну людину в час вечірнього крижневого пере-лету, коли зачув якийсь чудний звук, ніби хтось ілляв із джбану воду. Вдивляючися в темряву, він побачив дві розкарячені задні ноги, з-проміж яких на вогку землю ллявся безкраїй потік.