Перший прокинувся старий селех, він линяв, йому долігали во-ші. Старий боєць витяг голову на жилавій шиї, де вже позначалася бі-ла зимова рихва, і вдихнув повітря. Він зрозумів, що прокинувся не від вошей. У природі, в повітрі заходили якісь незвичайні зміни і він не міг довше спати. Він захлопав крилами і засичав. І от недалеко йо-го кахнула молода крижачка, його остання любов і вірна учениця до-вговічної мудрости.
VII
У кущах, де метушилися люди, уже завмер остатній відгомін Перейрової ходи в тартарарах і деркач оце доїдав синього жука; була тиша, голос крижачки почула прекрасна Альчеста.
– Слухайте, слухайте! – гукнула вона дзвінко і ясно. – Що це за звук? чи то не цей нещасливий еспанець крехче від зусиль, землею видираючись з темних жахливих тартарар на ясний світ вечірній?
– То жаба, – пояснив добрий древонасадець. – Жаби родяться з землі, от як овес, або пшениця після дощу, хоча ніхто їх не сіяв. Жаби крехчуть перед дощем, бо знають, що в дощ народяться нові жаби і буде їм весела кумпанія.
– Ні, то не жаба, – сиплим шепотом трудно вимовив студент Пе-ребийніс. – Я знаю, що це. Дайте мені вашу рушницю. Один, два, три, чотири, сім, одинадцять, – порахував він мідні патрони і взяв з рук доктора Леонардо непотрібну тому берданку.
Ще зміни, надзвичайні зміни в природі не дійшли до свідомости грубого людського орґанізму, і студент Перебийніс не міг їх відчути. Але короткий звук з крижневого озера пронизав йому вуха як клич архангельської сурми. З-за халяви він вихопив фінського ножа і ки-нувся до кущів. "Не пускайте його, що він хоче!" – кричала, мов чай-ка, прекрасна Альчеста, що до неї любов стільки поруйнувала моло-дих доль. Але доктор Леонардо ніжно взяв її за неповторні плечі, лег-кі на око і важкі, як нагрітий сонцем виноград, у його руках.
VIII
З кущів долетів дзвін і тріск, і хруст, і сік. То студент Орест Пе-ребийніс рубав гілля на засідку — він добрав, що то кричала крижач-ка і готувався до моменту, коли полетять крижні на хлібні поля. Він забув усе, пожадливим оком він вибирав найрясніші, найбуйніші га-лузі, рубав їх і складав на купу, аж скоро тільки голова його витика-лася з-посеред зеленого полум'я багаття, ніби він сам замірявся себе спалити як індієць на повільнім вогневі вогкого листя.
– Покиньмо його! – стиха сказав доктор Леонардо, – він ще не дозрів до любови. Пам'ятаєш той коридор в очеретах, де він забув про тебе. Ти забула, ти забула сама, що було тоді в небі? У небі летів ключ качок, і Орест забув про Альчесту. Покиньмо його і не заваджа-тимемо йому божеволіти в кущах край крижневого озера. Ходімо, до-рога Альчесто. Ходімо, добрий древонасадче!
IX
Ні доктор Леонардо, ні прекрасна Альчеста, ні добрий древона-садець не відчували ще таємної зміни, що верстала собі путь у приро-ді. Вони знову вибралися горячою стежкою до шале доброго древо-насадця, і от на тій самій галяві, де колись коханці втратили один од-ного, їм треба було спинитися для відпочинку. Спідня половина галя-ви ще гуляла під сонцем, але горішня вже затопла в вогкій тіні. Там прекрасна Альчеста вибрала собі пенька, щоб посидіти, але, не дій-шовши пня, побачила щось надзвичайне внизу під горами.
Половина мосту через Дінець ще була, але половини вже не бу-ло — натомість коливалася біла хмара, що пожерла вже й придорожні шелюги і випила половину води з великого Дінця.
– Це — вечірній туман! – сказав доктор Леонардо і, дійшовши сам вогкої сутемряви, теж перейнявся великою зміною в природі.
Інакше увіходили і інакше видихнули його груди — глибше і солодше, ніж доти. Це законився вечір, і сонце готове було запасти за обрій. Ураз швидко закалатало йому серце, здригнулись коліна і він боязко випустив теплу руку прекрасної Альчести.
Добрий древонасадець зігнувся, як корява верба над ставком, і зірвав якусь рослину.
– Оця травичка, – сказав він, – теж допомагає від хворости, – і приєднав її до цілої купи листя й трави, що вже була в його кашкеті. – Як прийдемо додому, я вас вилікую. Оцей листочок — від пранців, оця квіточка — від наговору, оце зіллячко — від уроків, від пристріту тобто.
– Як же ви ними лікуєте? – спитав доктор Леонардо неживим голосом. – Я ж теж трохи доктор. – І він опустився, як стояв, на траву.
– А як, – розважно сказав добрий древонасадець. – Потовчу оце все, настою на горілці гамузом і пийте. Одне не допоможе, так друге підсобить. Тут тридцять три трави буде в одному настої. То вже ж, я думаю, хоч яка з них та й вижене хворобу, не ця, так друга.
Але доктор Леонардо Пацці не слухав його. Він думав про люд-ську долю. Він знову ремствував на викривлення людської природи.
Людина — денний звір, древесний денний звір. Уночі людина ховається від холоду й ворогів. Уночі людина спить, натомлена й на-лякана.
З якої ж речі те, що тепер має відбутися в нього з прекрасною Альчестою після довгих років подорожі, по довгих ночах поспиту і випроби, по довгих днях відлюблення, з якої речі це мало статися вночі, між ними, перевтомленими і переляканими вночі, а не серед ясного дня, під ясним небом?
Він почував себе як той злодій, божевільний аматор малярства, що вкрав мадонну Крівеллі і осліп, не зміг на неї дивитись. Він почу-вав себе як той леґендарний дервіш, що через усе життя йшов понад морями і над гори, щоб побачити Каабу, дійшов до неї вночі і, не вте-рпівши чекати до ранку, завісився на своїй чалмі коло самих дверей Кааби. Доктор Леонардо, учений, медик і природознавець, ремству-вав на спотворення людської натури і боявся.
Він боявся, що тепер, коли він уже стоїть перед дверима Кааби і вони розчиняться перед ним, він не зможе туди ввійти і впаде нежи-вий. А після того зоставалося тільки завіситися. Доктор Леонардо по-волі стяг з себе шкіряний подорожній пояс і провів по ньому роздум-ливими пальцями. Але тоді краще завіситись, не побачивши дверей Кааби — цей ремінь витримає його тіло — доктор Леонардо випустив ремінь з пальців і став оглядатися навколо, роздивляючись на вікода-вні дуби. Пояс упав коло нього на траву.
– Леонардо, любий, – зацвів у свідомості його теплий безкраїй голос. – Я піду вперед з цим добрим дідом. Тобі нема чого ховатись. Я розумію тебе і підожду вище, на стежці. Роби, що тобі треба.