Але Альчеста і Леонардо цього не побачили, бо вже вийшли крізь фіртку на дорогу і спускалися до річки, несучи в руках троє ве-сел, що з них третє вживається в Слобожанській Швайцарії замість керма. У лісі сопілка виспівувала схід сонця й поволі наближалася до подорожніх.
— Це чередник, — сказав Леонардо, та коло древніх звуків де-рев’яної флейти він не чув коров’ячих дзвоників, і серце йому стис-нуло зловісне передчуття. Одинока й самітна співала сопілка, і чимpaз ближче вони підходили до неї.
— Ми попливемо з тобою, о, Альчесто, — сказав доктор Леона-рдо, — у тихі озера Слобожанської Швайцарії. Ми досі пливли рікою — он там коло Козачої гори, де колись татари загнали козаків на кру-чу, женучи їх зі степу, і козаки пропали, упавши з прикрої височині в Дінець — коло цієї Козачої гори кінчається перше пасмо гір, Дінець розливається в подолі Бешкинським і вже аж за Бешкинем знову під-ходить до другого пасма гір. Там починається Озірна Швайцарія.
Забудьмо про доброго древонасадця й полишімо його вирішати свої сімейні справи з допомогою його непристріляної берданки. Тим паче, що навряд чи йому вдасться вирішити оті сімейні справи з до-статньою радикальністю. Як я вже мав нагоду зазначити, крізь шрото-ву сіть його пострілу легко могла б пройти конкретна доросла баба, а не тільки та примара сімейного неладу, яку він забачив у кущах. По-киньмо його і подивімось на чабана, що так солодко грає на сопілку.
Це мовивши, Леонардо розсунув дерзке гілляччя молодої ліщи-ни, покинув на стежці весла і зник у гущавині. Із самого рання Лео-нардо ні на мить не розлучався з прекрасною Альчестою, і тепер він почував непоборне бажання з нею на мить розлучитись. Він біг дуже швидко і умисне віддалявся від стежки, намацуючи в кишені останній номер італійської газети "Воче-Дель-Пополо".*
— Леонардо! — довго й тоскно залунав голос з далекої стежки. — Леонардо! Я тебе не бачу.
Знову ліщина стяла серце доктора Леонардо пружними обійма-ми. Йому зробилося млосно, йому здалося, що він назавжди втратив Альчесту, що її ніколи не мав. Але було так, що він не міг зсунутися з місця, не міг би зійти з нього, коли б навіть древонасадець, узявши його за привид першої жінки, був би націляв його з непристріляної своєї берданки.
— Леонардо, ти покинув мене! — ще раз проквилив ніжний го-лос Альчести і змовк. Ліщина тихо схилилася над доктором, його стало млоїти, на мить сонце пронизало корони дерев, і Леонардо зом-лів.
X
Тим часом Альчеста, ламаючи руки і спотикаючись об весла, що мертві лежали на лісовій стежці, бігла вперед. Перед нею щось хрус-нуло в кущах, — Леонардо! — скрикнула вона і кинулась до нього, але з кущів виросла гігантська незнайома постать.
У лівій руці постать тримала дерев’яну сопілку. Ласкаво посмі-хаючись, гігант підійшов до Альчести — а вона стояла перелякана й не знала, чи їй тікати назад, чи спитати про Леонардо.
— Я студент, — сказав гігант, — і прізвище моє Перебийніс. Мій прадід колись давно просив чимало — сімсот козаків з собою. Він рубав ляхам голови з плечей, а решту топив водою, як вам про це розповідав доктор Леонардо, коли ви пливли човном повз Манастир-ську гору. Я дoпіpy був вирізав своє прізвище на кручі, я бачив вас у човні. Я хотів гукнути з гори, бо ви завоювали моє серце, але доктор Леонардо…
— Леонардо покинув мене, — тихо сказала Альчеста, і з-під до-вгих темних вій поточилися дві великі ясні сльози. Студент узяв її за руки.
— Я грав для вас на сопілку, — просто сказав він. — Я грав ме-лодію про Перебийноса, мого прадіда. Забудьте про Леонардо!
Він витяг з кишені номер газети, передостанній номер "Воче-Дель-Пополо". Він розгорнув газету, обережно вийняв з неї шматок сала і показав газету Альчесті.
— Доктор Леонардо Пацці, — написано було в газеті італійсь-кою мовою, — як виявилося, зовсім не є доктор Леонардо Пацці. Установлено, що справжнє його прізвище Дон Хозе Перейра і що він зроду еспанець. Повідомляють…
Але Альчеста не слухала далі. Розгніваним жестом вона наказа-ла Перебийносові не читати.
— Еспанець! — закричала вона. — Еспанець, і він наважився!… він посмів!… Спазми здушили їй горло, вона поточилася, повіка зі-мкнулися під вогненними очима. Перебийніс легко і зручно підхопив її правою рукою. Лівою він підібрав весла і побіг стежкою вниз до рі-ки.
Щось тепле і м’яке ласкаво залоскотало шию Альчесті. Вона опам’яталася і схопила рукою пухнате руно рогозу. Під собою вона побачила воду. Перебийніс стояв коло причалу і, тримаючи її правою рукою, одмикав човна.
— Як мені звати вас, мій спасителю? — тихо спитала Альчеста.
Перебийніс не одповів нічого. Він одімкнув човна, заправив ве-сла в бабайки, улаштував сало на носі, посадив Альчесту на кормі і двома могутніми ударами вигонив човна на середину ріки. По тому він звів голову; і його ясно-блакитні очі зустрілися з темними очима Альчести.
— Ви можете звати мене Орестом, — сказав він. — По-нашому це буде Яресь. Ви чуєте, як солодко ячать бджолоїди і шугають над кручею. Ви бачите, які золоті їх тіла і які блакитні їх крила. Я, дужий і веселий, повезу вас у далекі озера.
— Оресте! — Ні… Яресю! — мовила Альчеста. — Подивіться, як грає вода під сонцем. Подивіться, як дугою зігнулася куга* і в дузі найніжнішою плівкою устряг водяний шар. Він грає сімма фарбами райдуги, він тремтить усіма фібрами своєї ефемерної душі, але він живе, і повз його вода, його мати, тече в далекі озера. Яресю! Наша зустріч — як це невічне водяне око — настане ніч — і назавтра його може не бути. Яресю! Пливім у далекі озера!
— Альчесто! Вже минають гори, і от вищі й буйніші підходять до берегів очерета. Мов кінне військо, стали вони коло води напувати коней, і значки їх хиляться і мають над головою. А коли звечоріє, во-ни стануть чорні й грізні, як незчисленні інтеграли у книзі професора Струве, що по ній мені, леле, доведеться складати іспит. Трудні ті ін-теграли для козацького внука і селянського сина. Та я подолаю їх, як цей човен перемагатиме очерета в озерах, пробиваючи стежкy. Ди-віться, очерета стали, мов кінне військо, над водою. Вони кивають головами й списами, це вони кажуть вам, що я люблю вас, Альчесто!