— Це, напевне, зірочка.
Бачите, вони були великими мрійницями: їм увижалися зорі навіть сніжної ночі. Та нехай мріють, аби почували себе щасливо, чи не так?..
Небагато минуло часу, і на будівництві залунали радісні вигуки: "Ура! Ура!" Це роботи-монтажники й олов'яні солдати досягли другого берега калюжі. Міст був готовий!
Великий кран підняв Голубу Стрілу і поставив її на рейки (тут, як і на кожному добропорядному залізничному містку, були рейки), Начальник Вокзалу дав зелений сигнал — сигнал для від'їзду, Машиніст натиснув на важіль, і поїзд, легенько здригнувшись, рушив по містку. Та не проїхали вони й кількох кроків, як Генерал зчинив тривогу:
— Погасити світло! Над нами — ворожа авіація!
— Тисяча китів з пухлою печінкою! — крикнув Капітан Півбороди. — Щоб я свою бороду проковтнув, коли це не Фея!
В цю мить високо над площею з'явилася, все збільшуючись, величезна довгаста тінь. Втікачі з першого погляду впізнали летючу мітлу та двох бабусь на ній.
Фея, треба вам сказати, була вже примирилася з утратою своїх найкращих іграшок. Вона позбирала решту іграшок з полиць та комори і, вилетівши в димар на мітлі-автоматі, рушила у свій звичайний передноворічний політ. Але не встигла вона долетіти ще й до середини площі, як служниця вигукнула:
— Синьйоро баронесо, гляньте-но вниз!
— Куди? — озирнулася та. — Ага… бачу… бачу. То часом не фари Голубої Стріли?
— Отож мені теж так здається, синьйоро баронесо.
Не гаючи часу, Фея повернула важіль мітли на південний захід, і хитрий апарат пішов сторч на світло, що блищало на поверхні калюжі.
Як бачите, цього разу Генерал зчинив тривогу недарма. Світло в поїзді миттю вимкнули. Машиніст дав останню швидкість, і поїзд блискавкою промчав через міст. Але ще не встигли двоє останніх коліс товарної платформи (на якій стояв Вітрильник з Капітаном Півбороди) торкнутися твердої землі, як земля і небо здригнулися від страшного вибуху, і високий залізний місток розсипався, звалився на дно калюжі.
"Чи не Фея часом почала нас бомбардувати?" — не в одного з переляку промайнула думка. Але річ тут була зовсім в іншому. Генерал, нікого не попередивши, замінував моста і власноручно висадив його в повітря.
— Я краще його шматками проковтну, ніж залишу ворогу! — гордовито вигукнув він, накручуючи з радощів вуса.
Фея спустилася вже зовсім низько і летіла просто на Голубу Стрілу.
— Завертай ліворуч, мерщій! — крикнув один ковбой. Не чекаючи наказу Начальника Вокзалу, Машиніст на великій швидкості так круто звернув ліворуч, що поїзд ледь-ледь не розірвався навпіл. Голуба Стріла влетіла з розгону в темний під'їзд, де вже блимав червоний вогник у люльці Срібної Пір'їни.
Поїзд підігнали впритул до стіни, а браму швидко зачинили й замкнули на засув.
— Хоч би вона не помітила нас, — шепнув Капітан Півбороди.
Та де там було Феї помітити їх!
— Дивна річ!.. — бубоніла Фея, кружляючи над площею. — Наче земля їх поглинула, навіть і сліду не видно…
— А може, вони попадали десь у рівчак… — висловила свій здогад служниця.
— І це могло статись, — погодилася Фея. — Тим більше шкода мені Голубої Стріли. Вона не заслужила того, щоб валятися в якомусь брудному рівчаку. Це ж була найкраща іграшка в моєму магазині. Нічого не втямлю… Може, вони втекли від злодіїв і шукають дорогу додому? І таке може бути… А втім, не будемо тут баритися. У нас ще роботи сьогодні хтозна-скільки. А список подарунків, які нам треба розвезти дітям до ранку, дуже великий. Хоч би встигнути! Ну, полетіли!..
І, повернувши мітлу на північний край неба, переслідувачі зникли в густій завірюсі…
Бідна старенька Фея! Уявіть себе в її становищі: остання ніч, треба вже розвозити дітям іграшки, а їх нема — покрали! І саме в новорічну ніч, коли в тисячах будинків і хат тисячі дітей підвішують, лягаючи спати, панчохи, щоб Фея поклала туди подарунки. Таки добра морока з ними… А тут ще сніг сипле, як із мішка, — квітчає Новий рік. Та коли б тільки сипав, а то ж січе з вітром, очі заліплює. Ото ніч, синьйори мої! Ото ніч! Таке мете, таке крутить, світу не видно!
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Прощавай, Лялько Розо!
— В цьому під'їзді темно, як у пляшці з чорнилом, — бубонів Начальник Вокзалу.
— Ворог може тут влаштувати нам таку пастку, що нікому й не снилося, — додав Генерал. — Давайте краще засвітимо фари.
Машиніст негайно ввімкнув фари Голубої Стріли. Втікачі стали роздивлятися довкола: вони потрапили в під'їзд, захаращений порожніми ящиками, що пахли фруктами. Це був, очевидно, під'їзд якогось фруктового магазину. Всі Ляльки позлазили з вагонів і зібралися докупи в якомусь порожньому закапелку. Дівчата — як усі дівчата: тільки зійшлися докупи, так і зчинили галас, хоч вуха затуляй.
— Тисяча китів-базік! — вилаявся Капітан Півбороди. — Це не дівчата, а сороки, нізащо тобі не помовчать…
— Тут хтось є! — промовила своїм співучим голосом Лялька Роза.
— Мені здається, тут скрізь люди, — сказав боязко Машиніст. — Кому це спало на думку сидіти в під'їзді в таку скажену холоднечу? Як на мене, то повірте, я б не пожалів віддати й колеса від мого локомотива за м'яке ліжко та гарячу грілку в ногах.
— Тут якась дівчинка! — в один голос скрикнули Ляльки.
— Гляньте, вона спить.
— Помацайте, яка вона холодна. Вся, мов крига.
Кілька Ляльок простягли свої руки, щоб доторкнутися до холодної дівчинки. Вони робили це дуже тихесенько, боячись розбудити її. Та дитина не прокидалася.
— На ній саме лахміття! Може, вона полаялася із своїми рідними? А може, побилася з товаришками і тепер боїться йти додому така обшарпана та брудна?
Ляльки так захопилися, що й не помітили, як заговорили між собою на весь голос, одначе дівчинка нічогф не чула і сиділа нерухомо, зіщулившись, біла мов стіна. Руки ЇЇ були простягнуті до вух, немов вона хотіла розтерти й зігріти їх. Але руки були холодні як сніг.
— Нумо, нагріємо її,— запропонувала Лялька Роза і перша стала розтирати дівчинці руки. Роза довгенько терла, проте це нічого не допомогло: руки були все одно як дві крижинки.
Побачивши, що Ляльки вовтузяться біля дівчинки, один солдат зістрибнув з даху вагона і підійшов до них.
— Е-е, — промимрив він, оглянувши дитину. — Таких дівчаток я вже бачив багато.