— Ну, ходімо.
Місточком, який увесь трусився і здригався від важкого ходу колеса, Матвійко, тримаючись за батькову руку, ввійшов у млин. Він побачив високого дядька, запорошеного борошном з ніг до голови.
Брови й довгі вуса були в нього від борошна сиві, він цебром набирав з мішка жито.
— Драстуйте, Трифоне Яковичу, — привітався батько. — Крутиться-мелеться?
Матвійко догадався, що це, мабуть, і є мельник, і собі поздоровкався.
Мельник узяв цебро, став на драбинку й висипав жито в кіш. Матвійко побачив жорна, які крутилися за перегородкою. Коли мельник висипав зерно, вони задоволено забурчали, ліниво загули густим басом, мов товсті джмелі.
Матвійкові кортіло погратися на березі Дніпра.
— Піди погуляй, — сказав батько, — тільки у воду, гляди, не лізь, бо додому не візьму.
Шалапут стояв біля воза і мотав головою з навішеною торбою, бо вівса, мабуть, залишилось тільки на дні.
Недалечко спинились кілька машин, які щойно під'їхали. Матвійко хотів спитати колгоспників, що вони привезли молоти — жито чи пшеницю, та роздумав. Він пішов понад рікою. Біля берега ходили веселими зграйками райдужні мальки. В одного малька хвостик був надірваний, і він відставав од товаришів.
"Мабуть, хтось відкусив", —— подумав хлопчик. Він вивернув кишені, натрусив хлібних крихт і вкинув у воду. Але мальки злякано чкурнули від берега.
Несподівано Матвійко побачив біля себе хлопця в полотняних штанях, голого до пояса, з золотистими від сонячної смаги плечима й руками. Хлопець був високий, довготелесий, з жовтими яструбиними очима, і обличчя в нього було від вуха до вуха крапчасте, як сорочаче яйце.
Ластовиння збігало з підборіддя на шию. Голову хлопця прикривав, як капелюх, широкий лопуховий лист, а з плечей звисали гнучкі й довгі стебла латаття з жовтими квітами.
— Ти навіщо мою рибу приманюєш? — спитав хлопець, насуплюючи рідкі біляві брови.
Матвійко глянув уздовж берега — батька поблизу не було, до млина далеко. Обставини, видима річ, складались не зовсім сприятливо. Та хіба ж можна хоч єдиним рухом виказати, що ти боїшся!
— А чому вона твоя? — спитав Матвійко, спідлоба зиркаючи на хлопця.
— А тому, що я хазяїн цього берега, — спогорда вимовив хлопець. — Не чув про Давида Снігура? Ну, я ось і є Снігур. А на тому березі хазяїном Про-кіп Юшка, а на острові — Стьопка, обидва з нашого загону.
Він ураз набрав у груди повітря й гукнув, мов пугач: "Пу-гу!" І десь далеко, як луна, відгукнулось: "Пу-гу-у!"
— Чуєш? Прокіп озивається. Вірно стоїть на посту.
Снігур подивився на Матвійка і з підозрінням спитав:
— А ти часом не з тих, котрі з дерунів? Ну, ті, що яйця видирають, пуцьверінків із гнізд беруть.
— Ні, — сказав Матвійко, — я приїхав до млина. І сам правив.
— Гляди, — вже доброзичливо промовив Снігур. — А то тут ходять усякі... Вчора солов'я видрали. Ех, не встеріг!
Сіра чайка, кигикнувши, пролетіла над хлопчиками, на білій піщаній косі майнула її швидка тінь.
Над мілиною чайка на мить застигла, тріпочучи крилами, і враз каменем упала вниз, схопила довгим дзьобом рибку і звилася вгору. Але здобичі не втримала.
Рибка блиснула на сонці срібною монетою, чайка підхопила її на льоту і швидко майнула над хащами молодого червоного верболозу.
— Недавно тут приходило двоє хлопців із села рибу ловити, — промовив Снігур. — 3 мулявником. А в мулявнику вічка густі, кожного разу дрібноти по півцебра залишається в сітці. Там такий дріб'язок, самі мальки.
Отак знущаються з риби! Ну, я з Прокопом Юшкою і підстеріг їх. Забрали мулявник і в сільраду доставили, щоб не ловили проти закону. Ех, я щучок маленьких люблю ловити! Їх не шкода, бо вони як алігатори. Знаєш що? Ходімо половимо.
Ось тут недалечко є калюжа, від весняної поводі залишилась. Там їх руками можна хапати.
Калюжа і щучки! Чи ж є на світі більша принада! Та страшно заходити далеко без батька.
Снігур зрозумів це вагання.
— З ким ти боїшся? Зо мною, з хазяїном берега? Вкупі до млина підемо, мельник же — мій батько. А яких ловких щучок привезеш до дому!
Дійшли до заповітної калюжі. Снігур високо закачав штани. Дивлячись на свого нового приятеля, те ж саме зробив і Матвійко.
— Ну,— сказав Снігур,— будемо каламутити воду. Щучки й почнуть виставляти голову, бо їм каламуть зябра забиває. Тут їх і треба хапати.
Вода була ласкава, як літепло, і мілка, до колін. Ноги вгрузали у твань, вона схлипувала й чвакала, мов жива. Величезна калюжа заросла травами, ліловими дзвониками і скидалась на озеро.
Обидва хлопчаки весело бовтались у воді, і вона незабаром стала як молоко. Та жодна щучка не показувалась.
Снігур з досадою почухав потилицю.
— Якби нас було хоч із четверо! Тоді б можна було каламутити разом з усіх кінців. А так діла не буде.
Він замислився і враз рішуче наказав:
— Скидай сорочку!
Матвійко стурбовано глянув на нього:
— Навіщо?
— А ми сорочкою будемо ловити, як мулявником. Розумієш?
Ще б пак! Матвійко все зрозумів. Але як же можна віддати сорочку, нову сорочку з червоними ґудзиками?
— Що ж їй станеться? — умовляв Снігур. — Дурник ти та й годі. Цілісінька буде твоя сорочка! А скільки щучок наловимо!
— Забрудниться, — непевно вимовив Матвійко.
— А Дніпро навіщо? Прополощемо, і враз на сонці висохне. Я б свою дав, та в млині залишив. Ну, скидай мерщій. Спасибі скажеш.
Матвійко незчувся, як його сорочка опинилась у Снігура. Він зав'язав її, як мішок, ткнув один кінець Матвійкові:
— Пішли!
Сорочка надулася пухирем, пускала бульби, а потім повільно зникла під водою.
— Над самісіньким дном веди! — командував Снігур. — Заходь, заходь зліва!
Рибалки дружно виволокли сорочку на берег, струсонули, і на траві залопотіли хвостами дві довгі зелено-сірі щучки.
Матвійко від хвилювання зробився червоний, як жоржина. Він уже не думав про сорочку — його захопив запал рибалки. Кожен новий захід приносив здобич.
— Не я казав! — радісно вигукував Снігур. — Гляди, ще й велику щуку впіймаємо. А що ж — з весняною водою могла запливти...
Щось міцно сіпнуло сорочку, хлопчики глянули один на одного радісно-тривожними очима.
— Щука! — прошепотів Снігур.
— Щука! — відгукнувся Матвійко, почуваючи, як йому перехоплює подих.