Олесь Донченко
ПОДОРОЖ ДО МЛИНА
Оповідання
Крізь ранішній сон чув Матвійко, як мати відчинила віконниці, як сокоріли за вікном кури і вулицею пройшла на пастівник череда. Одна корова довго мукала, мабуть, за телям. Матвійко повернувся на другий бік і натягнув на вухо рядно, а корова все мукала, і чути було, як гукали і ляскали пугою пастухи.
У хату ввійшов батько, пошукав щось за піччю, а потім обізвався до матері:
— Ти не бачила нового мішка з зав'язкою?
Тут Матвійко враз згадав, який сьогодні день, і хутко скинув із себе рядно.
— Тату, поїдемо до млина?
— Аякже, синашу. Вставай мерщій, бо без тебе невправка. Мішки допоможеш зав'язувати. До свята врожаю пшениці треба змолоти для колгоспу. Яке ж то радісне свято, синку!
Мати поставила на столі борщ, пішла в хижку і дістала з бодні велику четвертину сала:
— Сідайте снідати, — сказала вона, — та добре наїдайтеся, бо повернетесь, мабуть, аж увечері.
Вона відчинила скриню й витягла звідти нову сорочку, яку вдягала Матвійкові тільки на свята. Це була чудесна сорочка — синя, як барвінковий цвіт, і вся лопотіла, наче її надував вітер, і навіть пахла чимсь таким приємним і радісним — любистком; і трошки м'ятою, і ще трошки сосновою скринею.
Матвійко надів сорочку, і мати сама застебнула її на грудях на всі ґудзики. А ґудзики були не якісь там прості, а червоні-червонісінькі, як калина. І тільки тепер, у новій сорочці, Матвійко по-справжньому відчув, яке то велике діло — їхати до млина...
Батько кінчає снідати, знімає з гвіздка картуз і йде з хати. Доки він запрягає, мати повчає сина:
— Гляди ж, синку, не пустуй, з воза не впади, тримайся за полудрабок, у ріку не лізь, бо втопишся, сорочки у дьоготь не вмасти, а коли трохи борошном присипле — то нічого, можна обтрусити. А з мельником привітаєшся люб'язненько та чемненько, спитає, чий ти, — скажеш. На млинове колесо не дивися, бо голова закрутиться, впадеш...
Останні повчання мати доказала аж тоді, коли Матвійко сидів уже поряд з батьком на возі, на мішку з зерном. Батько смикнув віжками, вороний коник Шалапут напружився, віз здригнувся. Колеса застугоніли, ззаду знялась сіра курява, яка заслонила матір біля воріт, і Матвійко радісно пересвідчився, що він, нарешті, вирушив з батьком у дорогу...
Коли виїхали за село, на груди несподівано стрибнув пахучий шовковий вітрець. Він приніс із собою змішані запахи полину, польових квітів, нагрітого жита, яке вже починало половіти.
Батько скинув картуз і глибоко вдихнув повітря.
— Ех, радість яка! Землиця дихає, Матвійку. Серце в неї на просторі відживає.
Хлопчик мовчить і думає. йому ще ніколи не доводилось чути, як дихає земля...
Вітрець відніс убік пелену задушливого пилу, і стало видно всю дорогу. Блакитною стежкою вона в'юнилася між хлібів. Нікого на ній немає. Тільки далеко-далеко попереду курить жовта хмарка — хтось їде назустріч. Хмарка сховалась за стародавньою могилою, потім знову вигулькнула, як руда шапка, нап'ята на невидиму лозину.
Дивоглядне марево жарко струмує над степом. Вигнувши круті шиї, пливуть над хлібами, як на каруселі, золоті коні, розписані синькою. Б'ють цимбали, виспівують скрипки, вся земля гуде, і коли на мить заплющує Матвійкй очі, в нього тихо крутиться голова. Який же великий світ!
Батько показує пужалном у далечінь.
— А скажи, що воно ото зеленіє за житом? Цукор росте! Не віриш? То наша бурякова плантація.!
Хвилею накотився медвяний дух будяків.
Виїхали за степову могилу, вдалині з'явилася смуга лісу. Та ліс цей видався Матвійкові дуже дивним: з землі росло саме верховіття, а стовбурів не було. Він сказав про це батькові, а той узяв із Матвійкових рук батіг, покрутив ним над Шалапутом і промовив:
— Стовбури в землю повгрузали. По коліна. Грузько.
Хлопчик з недовірою глянув на батькове обличчя й помітив, що в нього легенько тремтить брова — ось-ось весело засміється батько. "Ще й насміхаються!" — подумав Матвійко і сказав з усією поважністю:
— Коли б у них були ноги, то, може, і повгрузали б.
Загадка розкрилась незабаром. Степ раптом обірвався вниз, у долину. Дорога стрімко пішла в яр, з якого визирали верхів'я старих осик. Струмінь вологої прохолоди дихнув в обличчя Матвійкові. Шалапут роздув ніздрі, насторожив вуха і стримано заіржав. Щось трапилось, щось змінилось навколо, нашорошилось у чеканні чогось невідомого.
Матвійко відчув це всією своєю істотою. Про це іржав Шалапут, про це стривожено лопотіло листя осик.
Крикнув над лісом ворон-крумкач. Про віщо? Може, він гукнув, що далі нема куди їхати, бо ось тут і є край далекої загадкової дороги...
Батько злазить з воза й ланцюгом прив'язує заднє колесо.
— Но! — шарпає він віжки. Віз рушає, та колесо не крутиться, а оре, лишаючи за собою борозну. Шалапут іде помалу, опираючись, і хомут злазить йому на голбву. Матвійко боїться крутого узвозу, та не хоче виказати цього перед батьком...
Дорога звужується, з обох боків стрімкі кручі. Коли хтось їде назустріч, то тут не розминутися. Це непокоїть батька.
— Ну, давай покричимо, — каже він і раптом голосно гукає: — Го-го-го-о!..
"О-о-о!" — озивається луна. Кінь хропе і припадає на задні ноги, стримуючи воза.
— Допомагай, Матвійку! Ну, разом! Просигналимо, що шлях не вільний.
Матвійко кричить пронизливо, старанно виводячи кожне "о", та густий батьків голос перемагає.
"О-го-го-го!.." — котиться в лісі.
Батько йде поряд з возом, потім дає віжки Матвійкові, а сам бере Шалапута за уздечку. Хлопчик боязко поглядає на урвища, які з обох боків стискують вузьку дорогу.
І зненацька хтось могутніми раменами розсунув і кручі, і ліс. Сліпучий, блакитний і безмежний простір розкрився, мов у казці, перед очима. Іскрометною синявою глянула в самісіньке серце Матвіикові ріка, посилана, наче склом, золотими лелітками. Зачарований хлопчик, немов уві сні, почув батьків голос:
— Дніпро!
Так ось чого чекали і ліс, і осики, і Шалапут!
Глухий шум м'яко долинув від ріки. Ще здалека побачив Матвійко старий млин і величезне колесо в срібному димі бризок.
Віз зупинився біля місточка, який вів до млина. Батько розпріг Шалапута, почепив йому на голову торбу з вівсом і сказав: