На Червоноградщині не було моди голити лице начисто, як у Харкові; тутешні дівчата і молодиці любили хлоп'ячі й чоловічі вуса, байдуже які — чорняві чи біляві, аби були. Отож усі ці шахівські, олянівські, хрестищанські дядьки й піддядьки, задоволені наслідками полювання, лагідно ховали свої селянські усмішки під м'які вуса. Навчалися від Остапа— Вишні. Тільки той уславився газетними усмішками у "Вістях" 14, а в цих були свої, мисливські, живі усмішки. Чому б і не всміхатися?
Директорів брат Павло Михайлович Губенко ніс за плечима свою дорогу зброю. І як вона виблискувала проти сонечка! Сам директорів брат був червоний, коли не такий, як сонце, то як буряк. І лаявся! Плювався! Треба ж такому статися — хоч би поганеньке зайченя підстрелив!
Слідом за ним гнав Олесь Скрипаль, отой, що в царській армії на фронті єфрейтором служив. Голос він мав дзвінкий, красивий, лаявся дзвінко, красиво, причому більш, здається, по-матроському, ніж по-піхотинському.
Михайло Крамаренко хвалився Варварі Олексіївні: — Нічого не розумію! Я не одходив від кілочка з номером — і нічого не бачив! Навіть тіні заячої!
ї я,— похвалилася Варвара Олексіївна.— Все діялося в глибині байраку, а з байраку на мене навіть горобчик не вихопився.
Махтей Михейович слухав цю розмову і не всміхався у вуса. Він про них був зовсім іншої думки. Адже подумати тільки — брат самого директора. Брат самого директора! Сам Остап Вишня!
На повороті до головного дворища доріжка розійшлася, одна повела кудись у глибину поля, може, в Хрестище 15 чи у Вербівку 16, а друга — до будинку директора. Мисливська група тут теж поділилася: одні — темні, як ніч, червоні, як соняхи, повернули в один бік, другі, оті, що з дядьківськими вусами,— в другий.
Місце, де річку Берестову перетинає міст, дуже прикметне. З північного боку річки розлігся на благословенній горі Червоноград, гарний, привабний, підперезаний лінією залізниці, яка може завезти куди хочете — з одного боку в Карлів-ку п, Полтаву, з другого — в Сахновщину 18, Лозову, Павлоград 19, а звідти в донецькі краї.
З південного боку проти Червонограда стоїть Шахівка. Там споконвіку жив хлібороб дядько Гаврило з тіткою ївгою. У них вродилося сім дочок: Марфа, Ганна, Наталка, Палаж-ка, Оксана, Явдоха, Домаха. І до них один син — Юхим20. То той Гаврило якось несвоєчасно помер, залишивши тітку ївгу з усією отією бригадою. Що мала та громада робити без батька? Звісно, шукать порятунку. І розпоззлися по світу — від Кобзівки до Кубані, від Кубані до Зеленого Клина — десь отам на Амурі21. При бабі ївзі — ка той час вона вже бабою стала — лишився тільки Юхимко ївженко. Вирісши, той Юхим ївженко одружився з шахівською-таки дівчиною Палажкою. І в них почали народжуватися діти. А серед них й Іван ївженко 22. У 1921 році той Іван вийшов із Шахіз-ки, став на межі рідного села і, не перехрестившися навіть, пірнув у життя 23. ї оце ось випірнув і з'явився у Вузівці24, на Берестовій, у вересні місяці.
Двадцять шість років, сам білявий, певніше, русявий, за
плечима ке берданка, а фірмена рушниця Зауер "три кільця",
двадцятка. л
У Вузівці Берестова знов інакша. Тут враз, невідомо звідки взявшися, перед очима відкривається величезна затока.
Широка, довга й привільна. Понад берегами зеленіють стіни лісу, далина синім маревом оповита. А посеред тієї затоки острівець, на острівці купа дерев. Дерева відбиваються у воді і полощуть там вершини.
Провідник дядько Ларивон каже тому ївженкові:
— Ви засядьте отут при березі і пильнуйте. А я на човнику обігну острів, зайду в тил отому-он, бачите, табунцю качок і візьмуся їх помаленьку наганяти на вас.
Отут і розкрилася таємниця містичних подій, що відбувалися біля радгоспівських байраків і в них.
Дядько Ларивон наганя крижаків, ївженко Іван сидить, чекає, увесь напружився. В табуні він нарахував двадцять одного крижака. Багатство! Та як заволодіти ним? Сидів, чекав, і в голові мисливця роїлися геніальні плани. То дарма теорія каже, що, стріляючи дичину, треба брати на мушку лише одну пташку. Візьмеш отак одного, першого крижня, а що ж будуть робити оті інші двадцять? Де вони дінуться? Очевидно, полетять, і загине для мисливця такий ужинок!
І думав ївженко Іван: "Я інакше зроблю: не буду цілитися в одну якусь пташку. Я розроблю нову теорію: візьму на мушку увесь табун, всіх отих крижаків! І бабахну! Хотів би я знати, де вони дінуться? Немає їм де діватися, нема їм порятунку: всі ляжуть до єдиного! І це буде наочним доказом недосконалості старих теорій! Ну, до діла!"
Ларивон неухильно наближався до засідки, і бідолашні крижні, не відчуваючи лиха над своїми красивими головами, повільно бралися вперед. То одна качка, то друга занурювалась з голозою. Вода обертала її задом наперед, так що, вихопившися з глибини, крижак опинявся очі в очі з Лариво-ном, якийсь час пильно придивлявся до нього і лише по тому поспішав наздоганяти своїх побратимів.
Коли табун наблизився на належні п'ятдесят-шістдесят метрів, ївженко підняв рушницю, притулив її до плеча, непомітним рухом пальця натис на залізко, спрямувавши мушку так, щоб віялом заряду накрити увесь табун.
Постріл гримнув. Крижаки першу ТУІИТЬ скам'яніли від несподіванки й переляку, далі дружно махнули крилами, аж зашуміло повітря. Та й полетіли. На воді між Ларивоном і ївженком залишилася одна пір'їна, гарна, барвиста. її загубив качур, що вчора пошкодив її, рятуючись від якогось вузівського бузувіра. Сьогодні вона весь час заважала рухатися крижневі, і він кінець кінцем, ухопивши її в дзьоб, висмикнув та й кинув. Там вона й залишилась лежати на воді.
ївженко почервонів, мов у окропі скупався. Та кожна людина в небезпечну хвилину береться шукати собі порятунку. І цей теж. І він скрикнув:
— Слухайте, Ларивоне Сильвестровичу! Тут помилки з мого боку нема!
Далі він викручувався так:
— Є два роди мисливців: криваві й безкровні. Я мисливець безкровний, Хто уповноважив мене нищити багатства рідного краю?! Ніхто! Бабахнув я заради потреби бабахнути, щоб іншого разу вони були обережніші. От слово честі!
Це була гарна промова. Та слухати її не було кому: Лари-воків човник вже зник в очереті.