Законоучитель Іоанн Падалка у великому гніві почав читати єретичні шматки з роботи свого вихованця і, читаючи, втратив рівновагу. З гарного розміреного ораторського ритму перескочив на верхні коти. Несподівано заверещав і затупотів ногами. Що з ним? Чого він надривається?
Наївне запитання! В інші часи, але не в рік 1918-й, він був би, мабуть, інакший. Напевне, не дозволиз би собі ні кричати на свого вихованця, ні тим паче тупотіти ногами; просто, без крику витурив би його з вовчим білетом на вулицю. Це колись. Та тільки не тепер! Це ж були часи, коли країна хиталася на хвилях революції. Мені це коливання було приємне, підносило мене. Та хай би я був спробував стати на місце отого християнського теоретика священика Іоакна Падалки!
Вчена, недурна людина, він посідав у Петрограді якесь певне місце, врісся в нього, призвичаївся до нього, став часткою петроградської суспільності, підпертої такими словами, яким начебто й зносу не було: бог, цар, імперія. І ось раптом все це похитнулося, почало валитися, як будівлі на картині Брюллова 117 "Останній день Помпеї". І особисте гніздо отця Іоанна зазнало ударів. Дмухнули крижані вітри, рознесли пір'я, з якого те гніздо було змощене. Одного ранку встала людина і побачила себе віч-на-віч з катастрофою. Ні царя, ні імперії, ні бога! Власне, філософський бог залишився, але бога православного, такого звиклого, аж набридливого, не стало. Метнулися й князі церкви хто куди. А з ними заметушився й отець їоанн Падалка.
Треба віддати йому належне. Залишив охоплений полум'ям катаклізмів Петроград він не в білизні, а з людською гідністю: з ним прибули й важкі пакунки з його богословським підручником.
Прибило його в Червоноград на Полтавщині, на Україну, де рештки величі колишньої імперії підтримував за допомогою іноземців гетьман України Павло Скоропадський — царський генерал. Звісно, й Україна бунтувалася, але влада тут була начебто в міцних руках. Втікач вЗдпочив, почав заспокоюватись. Може, бог дасть, промине революція державу Скоропадського... А як все-таки не промине? Що має тоді робити законоучитель Іоанн Падалка, де він прихилить голову свою з нужденними кісками сивуватого волосся на потилиці?
В актовому залі було тихо. Ми, червоноградці,— а кас там була більша більшість,— стояли твердо, плече в плече. Тупотінні законоучителя, його зойки од наших грудей відскакували, як камінці од муру. Адже був початок літа року 1918-го.
Через кілька місяців, коли ми восени повернулися в свої аудиторії, то ні гетьмана Скоропадського, ні законоучителя священика Іоанна Падалки вже не було. Підручник його я необачно викинув. Жаль. Цікаво було б поглянути тепер, чого навчали люди кінця стареї, дореволюційної, ери.
Ну, от про червомоградців! Чудесні, часом незвичайні люди зростали та, звісно, і зараз зростають на червоноград-ській землі. Я міг би тут назвати, крім Копиленка, ще Івана Прокоповіича Попова з Піщанки. Піщанка — російське село; Якщо іЩхівка притулилася до Червонограда з півдня, то Піщанка, навпаки,— з півночі. Там народився Іван Прокопо-вич, з яким ми пройшли всі шляхиі, починаючи з червоноград-ського Вищого початкового училишд і Червоноградської учительської семінарії, кінчаючи харківськими вузами, які вивели нас кожного на свій лан.
Учився Іван Прокопович завжди на самі п'ятірки, був у класах разом з Миколою Борисовим, сином червоно-градського бондаря, математичним світилом. І от тепер він уславлений металург у Дніпропетровську. Микола ж Борисов пішов не шляхами практики, а такої красивої науки, як хімія, став дипломованим хіміком. У ті роки, коли я зустрічався з ним, був він уже кандидатом наук. Страшенно обдарований, страшенно красивий, чіткий розум у Миколи Борисова, колись звали його, звісно, Коля. Коля Борисов. Еге ж. Було.
Були ще брати Ялові. Михайло118. Грицько. Кость. Ці з Дарнадежди, таке село було і є на Червоноградщині. Гриць і Кость учителювали. Складніша доля була в Михайла. Хто ж він? Екс-голова Червоноградської Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів, екс-редактор газети "Біднота" 119, екс-редактор журналу "Червоний шлях" 120, драматург, романіст і поет — Юліян Шпол. (Хто попорпається в давніх літературних анналах, обов'язково знайде і Юліяна Шпола.) В 1917 році він був молоденький студент-медик, кучерявий і гарний, як дівчина. І ми, шкільна малеча, з пошаною і внутрішнім тремтінням дивилися на нього і перешіптувались між собою: "Он пішов Миша Яловий". А потім прийшли гайдамаки з німцями ш, і Миша став екс-головою Червоноградської Ради робітничих, селянських та солдатських депутатів.
Зустрів я його в 1924 році в редакції журналу "Червоний шлях". І він уже був не кучерявий, як і належало редакторові такого поважного органу. Любив дуже сонце, життя, мовчазність. Сидить, було, на' лаві, підставивши велику голову свою під яскраві сонячні промені, і все мугиче, мугиче колись десь почуту й незабуту пісеньку:
Скоро солнечное лето, Чьи-то сбудутся мечты,
Покупайте у Сюзетты, покупайте у Сюзетты Ароматные цзеты!
Мовчки, повільно ходив вулицями Харкова і вимовчав роман "Золоті лисенята".
Діяв і уславився в Червонограді Порфир Денисович Мар-ТИНОВРЇЧ 12 , художник, етнограф, добрий знайомий нашого батька Юхима Гавриловича Сенченка. Отже, в мої двадцять років він був уже зовсім старим дідусем. У батьків я бачив його багато разів, але сам уперше зустрівся з ним у 1920 році на глеястому березі Берестової. Всі береги Берестової під Червоноградом низькі, трависті, болотяні, грузькі і лише в одному місці, саме на глеястому березі,— високі, сухі, справді складені з глею.
Це було улюблене місце всіх купальників із Шахівки, червоноградського Низу, рівно ж як і червоноградської Гори. Отут, на цьому високому й сухому березі, і зустрів я його.
Річка вже почала спадати, оголивши тверді затужавілі уступи. Він сидів на верхньому уступі й задумано, а може, й стомлено дивився на річку. Особливий, прикметний, зовсім не схожий на всіх дідів, яких мені доводилося зустрічати. Найбільше вражав великий, особливої форми кіс. Здавалось, потягни його трохи за кінчик — і дотягнеш до підборіддя. Кажуть, що замолоду в домашніх спектаклях він неперевершено виконував ролі Гриця безп'ятого 123, Мефістофеля 123 і Баби-Яги1 5.