Лобатий тим часом нагнувся, схопив вужа за шию і вміло заправив його в торбу, торбу ж зашморгнув і прив'язав до пояса. "Убити — найлегше".— "А що ж ти зробиш із ним?" — "Пущу в загінчик, є у мене вдома такий загінчик, і буду дивитись, як він живе. В мене вже є їжак і всякі жаби: зелена річкова, жаба городня — ропуха, і червонопуза — дощова". Я знизав плечима: "Пхе, яка гидота!" — "Чого ж гидота? — відповів лобатий.— То тільки так здається. А взимку в мене повно пташок у хаті. І щиглик, і синиця, і снігур..."
Розмова з цим хлопцем здивувала мене й зацікавила. Виходить, не всі городяни пусті лоби, є серед них і, бач, які хлопці!
А в серпні,— був це рік 1912-й, вщерть насичений всякими знанням! ,— рушив я в Червоноград складати іспити до Вищого початкового училища. Перед тим я пробував щастя у нашій новій гімназії, іспит склав, та, коли батьки довідалися, що за право кавчання треба вносити щороку чимало грошей, щаслива зірка моя закотилася, і житейський човен через рік приніс мене до берегів Міського училища, яке того року почало вже зватися Вищим початковим училищем. І тут сталася несподіванка. Пхаючися між хлопцями у вузькому коридорі і намагаючись в останню хвилину пригадати всі правила й закони, потрібні таким хлопцям, як я, несподівано зустрівся з отим лобатим змієприборкувачем. "Здрастуй".— "Здрастуй".— "І ти тут?" — "І я тут".
У Вищій початковій школі вченій зірці нашій не судилося закотитися. В першому класі я сидів на другій від початку парті, лобатий, якого, як виявилось, звали Сашком Копиловим,— на п'ятій, за мною.
Трудний дня мене був той рік! Серед дисциплін з'явилася геометрія. Викладав її сам інспектор училища Георгій Микитович Сепєтий. Це, очевидно, була добра людина, великий знавець свого предмета. Але він мав кілька хиб: був дуже високий, з себе чорний, а к коричневий, і говорив таким густим басом, що вікна дзеленчали. Цей вигляд і голос паралізували мене. Я дивився на дошку, на всі оті паралелі, перпендикуляри, кути — прямі й гострі, нічого не чуючи і не розуміючи з того, що говорив Георгій Микитович. Двійки носилися в повітрі, мигтіли перед очима, осідали в класному журналі, з нього перелітали у четверть — так тоді табель називали. Сидів я на своїй другій парті пригнічений, розчавлений.
Місяців через два після початку навчань у класі сталася пригода.
Проводячи урок, Георгій Микитович обернувся від дошки до класу і неквапливо пройшов до п'ятої парти. Через мить звідти прокотилося його стишене рокотання: "А це що таке, Копилов?"
Я обернувся. Інспектор тримав у руках книжечку в твердій оправі. На палітурці була намальована зелена гілочка і на ній кілька співучих пташок. Як пізніше я довідався, книжку цю написав професор Кайгородов88 чудесною, популярною мовою для таких хлопців, як я і Сашко Копилов.
— А-я-я! — дорікав Георгій Микитович.— І тобі не сором, адже у нас урок геометрії, а не зоології! Залишишся в класі на півгодини після уроку! А тепер слухати! Сядь!
Згодом я ближче познайомився із Сашком. Ходити в школу і з школи нам було по дорозі, і я інколи заходив до нього.
Бідолашна Сашкова мати! її дім Сашко обернув на зоологічний сад. Скрізь по кутках клітки з пташками, на вікнах банки скляні з усякими в'юнами, жуками-плавунцями й іншими представниками фауни прісних вод; на підлозі повно гаддя — вужі, ящірки; по кутках шкряботіли кігтиками мислимі й немислимі жаби.
У Сашкової матері, крім Сашка, була на шиї вервечка дітей, вона завжди ходила заклопотана потребами своєї рясної сім'ї і все ж знаходила куточок у серці для забаганок свого, мабуть, найгаласливішого, неспокійного сина. Покірно переступала через черепах, знімала з шибок Сашкових слимаків, кричала на вужа: "А забирайся, клятий!" — і гнала його віником у належний куток. Кайгородов мене принаджував. Звірота — ні.
Згодом познайомився і з Сашковим батьком, Іваном Антоновичем. Іван Антонович носив вуса — пишні, розкішні. Працював конторником на залізниці, був власником дімочка під бляхою на Лєрмонтова, 49, і знаменитої скрині в дімочку. Це його батько, пішовши Копиленком у армію, повернувся назад Копиловим.
Наші шахівські скрині були високі, місткі, яскраві. Малювали їх в коричневе поле, зелену квітку з білим підмальовуванням. І це був бич божий! У нашої баби, бабусі ївги, було сім дочок і тільки один син. Бабусин чоловік — дід Гаврило — поспішив якось несвоєчасно померти. А ви собі уявляєте, що то вдові віддати заміж сім дочок?! Це ж слід набити сім скринь! Інші каміння на дно клали, щоб важчими, багатшими скрині здавалися. Баба ївга до своїх обов'язків ставилася чесно, коли скриня, то скриня! Поки тих дочок віддала — сама як тараня стала, і синові, Юхимові, тільки й залишилось, що иечищена бараболя! Так тобі й треба! Не родися восьмим після стількох дівчат!
Скриня у Івана Антоновича була не така: невисока, а довга, помальована в оливковий колір і прикрашена візерунками, викладеними з вузеньких сріблястих жерстяних смужок.
Отже, і з'ясувалося, що вусатий конторник, власник довгастої скрині з ромбоподібними візерунками, викладеними з вузеньких смужечок жерсті, Іван Антонович Копиленко-Копилов і доводився рідним батьком Сашкові з шкільними прізвиськами В'юноша, Лобатий і подібними.
Скриню ту я, може, побачив ще з перших одвідин копилов-ської хати, та через те, що вона була зачинена, а сам я набігав ще небагато літ, то цей збіг обставин так і не призвів ні до чого. Все пізніше сталося.
Лобатий — зрозуміло чому. А от В'юноша — загадка. Може, й не загадка, а неминучість. Кожен хлопець, крім прізвища, мусив мати ще й інше — інтимне ім'я. У мене їх був ділий хвіст: Сноготок, Лещик, Стерлядь.
Кінець грудня 1908 року. Я вже школяр, і в школі ялинка! Співав хор, декламували хлопці, дівчата. Надійшла моя черга, Я, як і всі, запишався, вийшов наперед і піднесено, рівним тоном почав: "Однаждьі в студеную зимнюю пору..." 89 У віршику розповідалося, як якийсь дядько в ту зимову пору, вийшовши з лісу, зустрів хлопця. Хлопець був одягнений в цілому задовільно, мав на собі і батькову кожушанку, і великі, теж батькові, рукавиці. І, крім того, був завбільшки "сноготок". Що воно таке за "сноготок" — я не знав. А згодом з'ясувалося, що і вся шкільна громада мала про це таке саме уявлення, як і я. Скінчилося це дуже цікаво, принаймні на другий день ївженяти Івана уже не стало в селі. З'явився на світ Сноготок, або ще Іван Сноготок; в гарячій атмосфері —Сногот! Чортів Сногот! Сноготяра! Сцрготком мені судила доля ходити три повні роки навчання вишколі.