А то раз гуляла з Васильком у скверику Чернявського, коли йде назустріч наш шахівський парубок ївженко Юхим, він тоді в земськім саду робив удень, а ввечері приходив співати в собор. Такий із себе вилюднілий, тільки пізніше додивилася, що з лоба весь лисий, а тоді в картузі був, не побачила. "Приходь,— каже,— в собор сьогодні, там гарний концерт буде, співатимуть наші шахівські хлопці — калюжнівські Івани Сірий і Чорний, Балковий Іван, Балковий Грицько, Денис Марченко, Семен Височин".
Отак і познайомилися ближче. Вечорами зустрічалися, а напровесні бавилась якось з Васильком у сквері, коли гука генеральша.
Прибігла, аж у кімнатах Гнат Захожай, Прихідько Іван. "Чого ви?" — питаю. "Сватати тебе прийшли".— "Від кого ж?" — "Від Юхима". Ну й побралися.
А як перейшла до баби ївги з хату, неначе в холодну воду вскочила. Батько твій усе в саду та в саду, а в бабі ївзі сто кіп чортів сидить. Висока, худюща, люта, хай їй все ка страшному суді проститься63. Розтоплю в печі — не так.. Накришу буряка до борщу — не так. Візьмуся білизну золити — не так! І все не так, і все не туди! І все лається, лається, напхана лайкою так, через верх прохоплюється. А я все мовчу. Не дай боже обізватися! Так і накинеться, відьма, прости господи, сута відьма! Прийде батько з роботи, ляжемо спати, а вона й тут знайде причину кістки мої перебирати. Гляне ка піл, де ми лежимо, і засичить: "Гляньте! Сама лежить, як гора, а мій Юхимко, як скіпочка!" А тебе любила, мазунчиком був у неї, тільки бублика за покорм не визнавала, до житнього хліба тяглася. Каже, було: "Сім дочок, як сім лялечок, і сика-сокола житньою жуйкою вигодувала, і нічого, слава богу, живуть! Й Івасик житиме!" І вижив я.
Біля мами. Весняний, запаморочливо ясний день. Мама білить около. Біля неї той бублешник крутиться, білий-білий, вайлакуватий, а все ж метелика встиг піймати. І до неї: "Мамо, мамо, мамо, а я метелика піймав і вже крильця й ніжки поодри-вав!" Вона на драбині стоїть, вся пірнула в думки, а все ж дослухається, все ж зважила, що їй синок сказав. Одірвалась на мить від думок, кинула вниз: "А коли б тобі поодривати ніжки й ручки?" І все. Більш нічого. Коли це було? Скільки десятків років тому? Багато. А й досі з душі ті слова не виходять, оселились навіки там. "А коли б тобі?" Ну, скажи, рідна мати, у якого Песталоцці64, в яких Коменських65 і Ушинських66 ти викохала душу свою, ушляхетнила розум, витончила почуття?
І відповіді нема. Навколо мла. Місце біля мене на колоді пусте.
За городом, біля Круглого озера, в зеленому клині білої акації, насадженої нашими шахівськими дівчатами на початку віку, над рівчаком у вербняку лящали, божеволіли, заходилися солов'ї. Душу крдяли, шарпали.
Рипнули двері, батько сів біля мене в сіренькому бавовняному костюмчику, гостра руденька борідка, на голові, з лоба починаючи, лисина, фамільна, він її в спадок передав синам і онукам; ну, не зовсім лисина, а якийсь обрідний перелісок стирчить, на ногах не чоботи, чобіт не любив,— ботиночки, руки руді, долоні широкі, шорсткі, пороздавлювані з молодих літ у земському саду — перевали копав; руки в жили заплів і сам вижиливавів.
— Ну от, батьку, розкажи ти тепер про квінтесенцію твого життя.
— Розказать — то й розказать. Підріс я, мама й послала мене в школу. В школу ходив я мало не зиму, на моє нещастя, напровесні захворів на віспу, і мене з школи виключили. То я, видужавши, в дяка Клепачевського підучився трохи, а все ж зостався неграмотним до цього дня. Батька не було. Служу в дяка за три карбованці в місяць.
Жили ми бідно-пребідно. Мама стара, я малий, вопіюща біднота. Хліба нема, то ми картоплю в мундирах, та ще сіль, та часник. Отак снідаємо, обідаємо, вечеряємо.
Та дяка забрали в армію, і я почав ходити в%якономію на роботу. В перший день мене послали ганяти жуків на житі й пшениці. За робочий день від сонця до сонця платили 10 копійок. Одного разу вийшли ми на роботу, коли приїжджає управитель і велить, щоб усі робочі йшли на поле ганяти сарану. Це такі зелені коники. Ця сарана летіла чорною хмарою, купами, і де впаде на посіви, то те місце виїсть геть до землі.
Тоді люди з усієї слободи йшли рятувати поле, брали шелюгове лозиння і цим лозинням збивали, нищили сарану. Також палили солому і на охоплену вогнем валку ганяли тих коників. Сарана летіла зі сходу на захід, у наїному лісі, у Кри-сові, спинилася. Поки перелетіла через цей ліс, то все листя об'їла. Став ліс голий.
В якономії над нами стояли прикажчики, отамани, пристави. Старший прикажчик Бондаренко Охрім. Отаман — Караїм Федір. Приставів було чотири: Сиротенко Василь, Басараб Левко, інших забув. Ото я попав до Басараба Левка погоничем до плугів. Левко тоді мав уже шістдесят років, був здоровий, рахматий, носив сиву широку бороду, що від табаки пожовкла. Борода ця була покручена на всі боки, від носа до рота червона доріжка проточена тютюном. Вуса мав сиві, здорові. Зверху носив піддівку, засмальцьовану так, що й дощу не боїться. Підперезаний налигачем, за налигач заткнута торба з тютюном. За пазухою на тоненькому мотузочку — люлька. Штани на дідові Левкові були широкі, вицвілі, аж пополотніли, на колінах по великій латці. Чоботи колись були чорні, а тепер руді від роси, халяви — на зборах, низькі, так що штани, заткнуті в них, звисали мало не до землі. Дражнили його Киндило, а ще Келді-Мелді їскулоп. Сідав обідати окремо від робітників, їв з горщика, розбитого навпіл. В одній половинці тютюн тре, в друг ій подають Левкові обід. От прийде обідня пора, дід Левко гукає: "Гавриле, давай обідати!" Гаврило иабира черпаком з казана борщу і подає первака дідові Левкові туди, де він сидить, як копиця, дожидає обіду. Ложка в діда дерев'яна, власна, здорова, тільки трохи менша за черпак. Поїв, гукає: "Гавркле, підсип ще!" Отож виїдав два черпаки борщу і два черпаки каші, политої салом. Поївши, випивав три кухлі сирівцю і лягав відпочивати.
Ввечері кухар Гаврило копав ями, вузькі, глибокі, наливав у них води, зверху соломою притрушував. Хлопці ходили по лагерю сюди й туди, дивись, хтось і шурхне в прокопчик. Одного разу і дід Левко потрапив ногою в яму, набрав холодної води в чоботи. Сміху було!