Стіна над ліжком завішена картатою плахтою, над плахтою прибито тонюсінькими цвяшками через паперові подушечки плакат Прилуцької тютюнової фабрики, що рекламує нову марку прославленої своєї махорки — "Наталку Полтавку". Біля вродливої дівчини у вінку намальований пан Возний — теє-то, як його. Все поле плаката взято в рамочку, виплетену з синіх-синіх, мов живих, волошок.
То отам, на тому святая святих, спершися спиною на оббиту плахтою стіну, сидить молодший ївженко Іван з сестрами і братом. А в хаті не вщухає! Сміх, приказки, жарти. Гомін на мить стихає, чути голос Килинчин, мелодійний, ніжний, як.свято: "Чуєте, Юхиме Гавриловичу, давайте "Та забіліли сні-іги..."51. Бачу проти себе обличчя Григорія Ілліча Балкового, профіль — мов кутий з бронзи, як у Сен-Сімона52 чи Сковороди. Коли співає, підіймає голову, бере низькі й найнижчі октави, голос рокоче. І не сказати, як гарно! Килинчин — заливається, з ним сплітаються голоси Григорія Бондаренка, голоси братів Калюжних, отих обох Іванів, голос Дениса
Нккифоровича Марченка. Коли ж тут Семен Височин, тоді є що послухати. Семен Васильович Височин у свій час змагався з Іваном Семеновичем Козловським 53, з Бадрідзе 54, Лемешевим 55 і коли, може, й не переміг, так і не піддався!
Хата такої напруги вже не витримує, голоси вириваються на захатні простори. Осіння вечірня мла, коли людина не знає, що робити з собою, стоїть біля воріт живого життя, наслухає... ї враз — що воно там у ївженка? Співають? І знову двері — рип! рип! рип! Вже й на соломі біля грубки місця нема. Дарма! Є ще святая святих малих їзженят. "Посуньсь, Іванку!" Рипнули дошки на ліжку, і вже тут сидить Петро Коломиєць, якого так ніколи й ніхто не зве, бо має звучне вуличне прізвище Гусак. Петро Гусак. Біля нього знайшли місце безроднівська Палажка, Мотря губенківська, по-вуличному Коза, це сестра Вихтора Цапка. Відсувається до самої стінки малий ївженко, Іван: дивиться, вбирає в себе все, що діється в хаті,— навіть через шістдесят років згадає про це!
Клепачевський, ївженко... Та хіба тільки в,они до репертуару сил докладали? А дівчата? Край наш не тільки пшеничний, але й буряковий. Бурякові плантації простяглися від Шахівки на кінець світу — до Полтави, до Харкова і ще бозна-куди! Яких тільки пісень не напривозять звідти дівчата додому! І як за сезон повиробляють собі голоси!
Пісня в Шахівці несе в собі три окремі моменти: хор в усьому наявному складі і з нього виокремлені дві солістки: одна та, що заспівує, а друга та, що виводить. От і за-корінився у шахівців святий звичай прислухатися насамперед, хто з дівчат і як саме заспівує, хто — виводить. Це окремі партії, окремі й виконавці потрібні для їх здійснення. Не всяка Марусиночка може так як слід зробити заспів, не всяка Настуся здатна з належною красою і вивести. На це треба особливий талант, особливі здібності. Робили і роблять це наші, шахівські прославлені Лариси Руденки56-, Євгенії Мірошниченки57. І про них довго живе слава. Вже дівчина й заміж вийшла, вже й на вулицю їй. не ходити, а люди, збившися біля призьби купкою, вслухаються в далеку пісню, думками поділяються: "Це ж луцьківська Марта виводить. Гарно ж, тільки за прихідківську Ольку не візьме. Ота виводила!" Наша баба Харитина вже яка стара була, а почувши, що дівчата під шелюгами обізвалися, береться швиденько на призьбу — послухати, як Олька виводи-тиме! Слухає, головою киває, каже, будр: "І раю божого не треба! Що вже гарно то гарно!"
А біля них, держачися матері за спідницю, стоїть мала ївженкова тума, отой Іван, слухає, все вбирає в себе. І через багато-багато років, прислухавшися вже не до шахівської тиші, задумається, згадає ту Ольку, як виводила вона, йдучи шелюгами із поля, і тихо-тихо зітхне. За чим? І чого? Бозна. За неповоротким, може, минулим.
Хлюпнуло з цього дівчачого моря ївженкові в хор, і як він заквіт, як відмолодився, сорок, п'ятдесят чоловік, на сцену виходять! Более, світе! Які концерти відбувалися, які вечори! Гримить оркестр Андрія Хоменка, підпирає його хор Сенченка Юхима — ївженка, далі на сцену вийдуть дурний Стецько з Гончарівки, невмируща баба Риидичка, трагікомічний Мартин Боруля, в образі якого буде шаленствувати Мирон Пісочин!
Зала, як вулик, теплом переповнена, не добереш, де люди шахівські, де люди Карпенка-Карого. З ївженкового потерчати Івана виріс здоровенний понурий телепень, сидить у суфлерській будці, дивиться закоханими очима на обидва оці сплетені в один клубок світи, на цей міраж, що пахне людськими стражданнями, клопотом, дурістю.
Що ж, зникніть привиди минулого! Перед нами реальна Шахівка через десять років по тих подіях.
Тут діється те, що й на станції Червоноград: на вулицях повно молоді, а знайомих нема. За десять отих літ усе змінилося, жодного знайомого молодого обличчя! Навіть собаки в нашому завулку інші. Де дівся тишківський блакитно-кудлатий Китай? Не чути й сенченківського Мухтара. Не обзивається дзвінкоголоса губенківська Жулька. Ті бігали по вулиці вільно. А ці... чуєте — дзвякають ланцюги, з двору чути приглушений лев'ячий рик. І ворота вже не такі, як були колись,— сяк-так збиті з п'яти ворячок, а брами, городжені з нового шелюгового сторчу! Село неначе і не зсувалось з місця, а як просторіше стало у ньому! Ще стоять старі халупи у Корнієнків, Губенків, Калюжних, але що то за ними в глибині двору громадиться? Комори? Стайні? Клуні?
У ївженків серед двору круто викладені стоги. Світлий — житній; темно-зелекий — пшеничний; у третьому складений ясно-золотистий ячмінь. Усього кіп вісімдесят — сто. І в Корнієнків. І в Губенків! Під повіткою дзвякають залізними вудилами коні, двоє. Ага! Ото он Гнідко, а то Чала кобила, здорова, як два воли, спина луком вигнута вгору. Де чорт не справиться, туди підпряжіть Чалу кобилу! За повіткою стайня, —за стайнею ще якась будівля. Комора? Корівня? Атож!
І все — як завжди у ївженків! В земних справах у ївженка, а надто в дворі — безлад, чортбатьказна-що! Коли б не Палаж-ка Олександрівна, то, певне, там вовки вили б! Ота рудувато-русява Юхимова голова жила зовсім іншим законом. Яких тільки пісень ївженко за життя не наслухався, і все, що почує,— у скриньку. А скринька в нього, хоч і не рясно чуприною вкрита,— містка. Що потрапило туди, то вже нікуди не дінеться. Лежить на своїй певній поличці. В разі потреби простягне руку, з полички дістане: "Вам "Брала дівка льон та ще й зелененький" 53? Чи про чорноморця, який з походу йде ще й семеро коней веде59? Може, "Та й нема гірш нікому, як тій сиротині"60 ?