— Це спеціально для тебе, тату, — сказала вона.
Одна марка була зовсім біла, на другій виднівся лише напис маленькими буквами: "Молодий скліс на пасовиську".
— Ти, тату, хотів дізнатися про скліса.
— Але де ж скліс?
— А скліс буде завтра, — мовив недавній товстун, якого ми зустріли в готелі.
Він нас догнав.
— Як це — завтра?
— На цих марках зображення з'являється не щодня, а тільки по парних числах, — пояснив товстун.
— А що буде на другій марці?
— На другій? На другій нічого не буде. Вона потрачена.
— То навіщо ж вона? — здивувався я.
— Це дуже рідкісна марка. Жителі Шешинеру не полюбляють писати листів, і тому майже всі марки з їхньої планети попадаються невикористані. А чисті марки надто рідкісні. Ваша донька слушно зробила, що придбала таку рідкісну марку.
Сказавши це, товстун помахав рукою і заквапився, підстрибуючи, далі.
Ми мало не заблудилися в секціях, підсекціях і відділеннях базару. Але тут попереду почулися пташині крики, ричання звірів і писк комах. Ми вийшли на площу, заставлену клітками, акваріумами, садками, загородами. Це й був відділ космічної живності.
Навіть мені, досвідченому космобіологові, було дуже важко розібратися в тому, що ми побачили. Звірі й птахи були такі різні, а власники їхні часом ще більш різні, що я почав свою мандрівку з грубої помилки. Я підійшов до темно-синього птаха на трьох двометрових жовтих ногах. Від ноги птаха тягся ланцюжок до його господаря, складеного з різноколірних кульок невідомого мені інопланетника, і я спитав у нього, скільки коштує цей чудовий птах. І тут птах відповів мені доброю космічною мовою:
— Я не продаюсь. Але якщо бажаєте, можу продати вам кульовика різнокрапчастого. І попрошу мене не кривдити.
Виявляється, я переплутав, хто кого тримає на ланцюжку. Колекціонери й торговці, що стояли довкола, розсміялися, а птах тоді образився і вдарив мене по голові довгим дзьобом.
Я поквапився піти, тому що птаха охопив гнів, і він почав примірятися для наступного удару.
— Тату, — покликала раптом Аліса, — йди сюди. Поглянь, як цікаво.
Я облишив роздивлятися кристалічних жуків, яких ми давно хотіли придбати для зоопарку, й обернувся до неї.
Аліса зупинилася перед великим порожнім акваріумом. Поряд стояв стільчик, і на ньому сидів карлик.
— Поглянь, тату, яких цікавих звірів продає цей чоловік.
— Нічого не бачу, — признався я. — Акваріум порожній. Чоловічок сумно зітхнув і змахнув сльозу.
— Ви не перший, — сказав він, — ви не перший.
— А що у вас в акваріумі? — ґречно спитав я. — Мікроорганізми?
— Ні, це жахливо! — мовив карлик. — Я піду. Зовсім піду.
— Тату, — прошепотіла Аліса так голосно, що чути було за десять метрів, — у нього там невидимі повітряні риби. Він мені сам сказав.
— Невидимі?
— Дівчинка правду каже, — відповів карлик. — Це звичайнісінькі невидимі риби.
— Дуже цікаво, — сказав я. — А як же ви їх ловите?
— Сітями, — пояснив карлик. — Невидимими сітями. Риби летять-летять, попадають у невидимі сіті, і я їх везу додому.
— А можна одну подержати? — спитав я.
— Подержати? — Карлик вельми здивувався. — А як же ви її держатимете?
— Руками.
— Але ж ви її не вдержите.
— Чому?
— Тому що ці повітряні риби дуже слизькі. Вони вислизають, тільки-но до них доторкнешся. Ви мені не вірите?
Я не відповів. Тоді карлик змахнув рученятами й вигукнув:
— Будь ласка! Дивіться, хапайте, випускайте на волю! Робіть що хочете! Принижуйте мене! Ображайте!
Карлик стягнув з акваріума велику ганчірку, чіпко схопив мене за руку і примусив залізти рукою в акваріум.
— Ну? — кричав він. — Ну? Спіймали? Нічого вам не спіймати!
Рука моя відчувала тільки порожнечу. Ніяких риб в акваріумі не було.
— Тут нема нічого, — сказав я.
— Ну, от бачте? — звернувся карлик, заливаючись слізьми, до цікавих, що обступили нас. — Він переконався: риби такі слизькі, що їх не можна піймати, але не хоче признатися.
Я побовтав рукою в порожньому акваріумі і тільки витяг руку, як карлик закричав знову:
— Він випустив усіх моїх риб! Він їх розполохав! Хіба я не попе реджав, що не можна бовтати рукою в акваріумі? Тепер я злидар! Мене розорили!
Глядачі невдоволено ремствували двадцятьма мовами й осудливо дивилися на мене.
Навіть Аліса сказала:
— Ну навіщо ж ти так, тату?
— Та невже ви не розумієте, — звернувся я до довколишніх, — що в акваріумі нічого не було?
— Звідкіля нам знати? — відповів мені запитанням смугастий, як тигр, з білими вусами житель планети Ікес. — А якщо він каже правду? Якщо риби невидимі і їх не можна піймати? Як ми перевіримо, що він говорить неправду?
— Слушно, — підтримав його вухань. — Навіщо йому летіти з іншої планети і везти порожній акваріум?
— Щоб кожен день продавати його знову, — відповів я.
Але ніхто мене не слухав.
Довелося заплатити сумному карликові за десять рідкісних риб. Карлик, певно, не чекав, що я так швидко здамся, і був розчулений, Дякував і обіцяв, якщо спіймає невидиму рибу, неодмінно принесе її мені. А коли ми вже збиралися йти, він сказав:
— Дівчинко, дозволь, я зроблю тобі маленький подарунок.
— Будь ласка, — відповіла Аліса. — Я буду дуже рада.
— Візьми.
Карлик порився в кишені і витяг звідти порожню руку. Згорнув долоню човником, так ніби в ній щось було, і простяг Алісі.
— Це, — сказав він, — шапка-невидимка. Бери, не соромся. Я люблю робити хорошим людям безцінні подарунки. Тільки обережно. Шапка зіткана з такої тонкої тканини, що вона нічого не важить і її не можна відчути.
Аліса подякувала шахраєві, вдала, що ховає подарунок у сумку, і ми пішли далі.
Раптом під ноги нам кинулася незрозуміла істота. Вона здавалася пухнастою кулькою на паличках і діставала до колін. Дивного кольору була ця істота — яскраво-червона в білу цяточку, як мухомор.
— Держи її, тату! — гукнула Аліса. — Вона втекла від когось.
— І не подумаю, — відповів я, кладучи в кишеню спорожнілий гаманець. — Може, це не тварина, а колекціонер, який шукає збіглого звіра. Я його спіймаю, а він викличе поліцію за те, що я його образив, не здогадавшись, який він розумний.
Аж тут ми побачили, як навздогін за червоною кулькою поспішає товста двоголова змія в блискучому мінливому скафандрі.