— Це дуже серйозне порушення космічної дисципліни, — сказав Полосков за сніданком, дізнавшись про недбальство Зеленого. — Але я сам винен у цьому. Так само, як і професор. Ми зобов'язані були перевірити люк.
— Але ж нічого не сталося, — втрутилася Аліса. — Ми зараз із Зеленим наловимо хоч десять відер. Ви не уявляєте, скільки в озері риби!
— Не в цьому річ, — зітхнув Полосков. — Якщо таке ще раз повториться, ми можемо сміливо вертати назад додому. Виходить, ми всі такі легковажні, що в космосі нам робити нічого.
— Пробач, капітане, — мовив Зелений.
Він розумів, звичайно, що накоїв, але думка про риболовлю так його схвилювала, що однією ногою він був уже на березі озера.
Я приготував сіті ловити птахів і виніс рушницю, яка стріляє голками, змащеними сонною сумішшю. Поки я готувався до полювання на птахів, Зелений сидів на березі, і я краєм ока стежив за ним. Мене здивувало, що він такий похмурий. "Може, переживає?" — подумав я.
Погода ураз зіпсувалася. Звідкілясь налетів сильний вітер. Він гнув траву, здував птахів із неба, підняв на озері високі хвилі. Через кілька хвилин в небі не лишилося жодного птаха. Кудись вони поховалися.
Зелений підвівся і пішов до корабля.
Я теж вирішив сховати в корабель сіті й зачекати, поки випогодиться і птахи повернуться назад.
— Ну як? — спитав я Зеленого. — Можна привітати з уловом?
— Ніякого улову, — відповів Зелений. — Не клює.
— Як — не клює? Ти ж сам казав, що в озері риби повнісінько.
— Це вчора було. А зараз, мабуть, уся риба в глибину пішла.
— А в мене птахи розлетілися, — сказав я. — Отож нам обом не пощастило. Зачекаємо, поки випогодиться. А ти ввечері знову до озера підеш? Може, тут риба тільки ввечері клює?
— Не знаю, не вірю я цій планеті, — похмуро відповів Зелений. — Адже недаремно її Порожньою планетою називають. Була риба — нема риби. Були птахи — нема птахів.
— Погляньте, — сказала Аліса, яка стояла поруч і чула всю нашу розмову. — Дивіться, заєць!
Якийсь звірок стрибав у траві. За ним гнався інший, трохи більший за нього. Ми не встигли розгледіти їх як слід, а вони вже зникли, тільки трава гойдалася під вітром.
— От бачиш, — мовив я, — не порожня планета. Звірі тут є.
— І звірів теж не буде, — відповів Зелений. — Пам'ятаєш, що Верховцев говорив? Хоч я Верховцеву й не вірю.
— Зелений, — запропонував я, — давай перевіримо, куди пішла твоя риба. Запустимо в озеро біошукач. Настроїмо його на рибу, і тільки-но він виявить її, подасть сигнал.
— Як хочеш, — відповів Зелений. — Тільки нема в озері риби. Я ж давній рибалка, я знаю, коли озеро порожнє.
Я виніс із "Пегаса" біошукач і запустив прилад в озеро. Біошукач був у водонепроникному кожусі і мав двигун. Я надів навушники і став чекати сигналів. Прилади показували, що біошукач опустився аж на дно озера, потім відплив далі, до самої середини. Але сигналів не надходило. Озеро було мертвим. Через півгодини мені довелося відмовитись від пошуків. Біошукач помилитися не міг — в озері не було жоднісінької рибинки.
— Якби я вчора власними руками не витягав рибин із води, ніколи б не повірив, що тут може щось водитися, — признався я. — Верховцев казав правду, планета дивна.
— Те саме і я кажу, — мовив Зелений, змотав вудки й пішов у "Пегас".
— На горизонті великий табун антилоп, — гучно пролунало з динаміка.
Це Полосков зверху, з містка, побачив тварин біля самісінького горизонту. Але я і без нього вже зрозумів, що степ кишить звіриною. У траві бігали миші полівки, ховрах піднявся стовпчиком неподалік, якийсь звір, дуже схожий на ведмежатко, пройшовся берегом озера.
— Нічого страшного, — заспокоїв я. — Будемо готувати всюди хід і вирушимо на лови.
І тільки ми вивели всюдихід із "Пегаса", як припустилася злива. Це був дощ куди сильніший за.вчорашній; налетів він раптово і лунко залопотів по даху всюдихода. Ми з Алісою пірнули всередину і, не звертаючи на стукіт дощу уваги, взяли курс у глиб степу, туди, де пасся табун антилоп.
Антилоп не було видно. Не знайшли ми й інших звірів. І коли я виліз із всюдихода й нахилився, щоб розгледіти мишей, які бігали в траві зовсім недавно, виявилося, що й миші зникли. Цього разу я запустив біошукач над рівниною. Біошукач повернувся назад, долетівши аж до горизонту, і не було ніяких сумнівів — на цій планеті немає жодного звіра.
— Що ж робитимеш? — спитав я з відчаєм у Полоскова, коли ми загнали всюдихід назад у "Пегас" і всілися у кают-компанії. — Справді, порожня планета. І мені не хочеться летіти звідси, поки ми не розгадаємо цієї таємниці.
— Ми ж не можемо лишатися тут вічно, — сказав Полосков. — І ми не перші, хто зустрівся з цією загадкою. Можливо, таємниця Порожньої планети так і зостанеться нерозгаданою.
— Шкода, що Зелений забув люк закрити, — мовила Аліса. — Хоч би риба в нас була.
— Облиш, він такий засмучений, — перебив я Алісу. — Це все-таки дивовижно: прилетіли вчора, дощ іде — риби повне озеро, вранці птахи літають, потім вітер схопився, птахів розігнав — звірі з'явилися...
— Тату, — звернулася раптом до мене Аліса, — я розгадала таємницю цієї планети.
— Ну от, звичайно, — сказав понуро Зелений. — Ніхто не розгадав, а Шерлок Холмс, на прізвисько Аліса, розгадав!
— Обережніше, Зелений, — зауважив Полосков, — я вже програв Алісі бажання, коли ми шукали головастів.
— Слушно, — згодилась Аліса. — Адже в мене не наукове мислення.
— Ну, розказуй, доню, — попросив я.
— А можна, я буду не розказувати, а показувати?
— Якщо хочеш, показуй.
— Тоді посидьте тут хвильку, я скоро повернуся.
— Ти з корабля? Але ж там дощ.
— Не бійся. Я навіть промокнути не встигну. А коли ти боїшся, Що зі мною що-небудь станеться, то дивись в ілюмінатор. Я тільки до озера й назад.
Я підійшов до ілюмінатора. Видно було, як Аліса, прикриваючи голову плащем, біжить до озера, як вона зачерпує в ньому води відерцем. Ще раз, іще... Ось вона біжить назад.
Аліса вбігла в кают-компанію і поставила відерце на стіл.
— Погляньте, — запропонувала вона.
У відерці поволі плавала невеличка рибка.
— Ого! — вигукнув Зелений. — Я зовсім забув, що тут риба найкраще клює ввечері. Де вудки?
— Постривай, — сказала Аліса і занурила руку у відро. Вона дістала звідти рибу й кинула її на стіл.